Frontpage Slideshow | Copyright © 2006-2010 JoomlaWorks, a business unit of Nuevvo Webware Ltd.
Тривале невиконання судових рішень та неефективність національних засобів захисту

СПРАВА ХВОРОСТЯНОЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 54552/09 та 249 інших заяв, рішення від 25 липня 2013

Факти: у свій час національні суди ухвалили рішення, відповідно до яких заявники мають право на різні суми відшкодування або на вчинення певних дій на їхню користь. Проте, заявники не домоглися своєчасного виконання цих рішень.

Заявники скаржилися на тривале невиконання рішень національних судів, ухвалених на їхню користь, та на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту щодо цих скарг, посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

 

 

 

Суд взяв до уваги попередню практику з аналогічних питань (див. рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov), пп. 56-58 та пп. 66-70) і зазначив, що у справах […]було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявників. На думку Суду мало також місце порушення статті 13 Конвенції, оскільки у заявників не було «ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням» (§ 11).

Рішення […], ухвалені національними судами на користь заявників, «залишалися невиконаними деякий період часу, відповідальність за що несуть державні органи. Однак, в кожній справі період невиконання рішення державними органами не перевищував одного року та двох місяців. Суд зазначає, що в кожній справі період невиконання не є таким надмірним, аби становити небезпідставну скаргу за Конвенцією. Більше того відзначається, що присуджена у судових рішеннях заборгованість не стосується основних засобів до існування заявників, та не було окремих особливих і нагальних підстав, які б могли призвести до висновку, що затримка виконання рішень була необґрунтованою (§ 14). Тому ці скарги були відхилені (див. рішення від 15 жовтня 2005 року у справі «Солошенко проти України»( Soloshenko v. Ukraine), заява № 3952/04) (§ 15).

Відсутність суттєвої шкоди

СПРАВА ХВОРОСТЯНОЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 54552/09 та 249 інших заяв, рішення від 25 липня 2013

Суд зазначає, що в заявах №№ 56944/12 та 49659/12 «затримка невиконання рішень стосувалась виплат відносно малих сум та заявники не надали будь-яких аргументів чи доказів, які б свідчили, що затримка виплат таких сум має суттєвий вплив на їхні особисті життя. Суд і раніше визнавав відсутність «суттєвої шкоди» у справах, де сума, про яку йдеться, була рівна або нижча за приблизно 500 євро (див., наприклад, рішення від 24 січня 2012 року у справі «Гурурян проти Арменії» (Gururyan v. Armenia), заява № 11456/05 – справа щодо заборгованості із заробітної плати в сумі 102 889 вірменських драм – еквівалент у євро не зазначався у самій справі, але це становило 200 євро; рішення від12 квітня 2011 року у справі «Стефанеску проти Румунії» (Ștefănescu v. Romania), заява № 11774/04 – невідшкодування 125 євро).» Тому Суд визнав, що в цих справах заявники не зазнали суттєвої шкоди в результаті невиконання остаточного рішення (§ 16).

«Суд також зазначає, що «повага до прав людини» як зазначено в Конвенції та Протоколах до неї, не потребує оцінки цих скарг по суті, оскільки проблема невиконання остаточного рішення вже була розглянута у пілотному рішенні Суду проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (див. рішення «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), зазначене вище) та у низці інших справ, які розглядаються проти України та які, більш того, зараз розглядаються за «процедурою усталеної практики» (§ 17).

За рішенням Суду, оскільки справи наведені в Додатку 4, були подані поза шестимісячним строком з дня закінчення ситуації, за якої державні органи могли б бути відповідальними за невиконання судових рішень, ці заяви мають бути відхилені як такі, що подані із запізненням (§§ 25, 26).

Суд зазначив також, «що лише затримки, які сталися з вини державних органів, можуть виправдати визнання того, що провадження у справі (включаючи виконання рішення) тривало необґрунтовано довго, всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення від 11 квітня 2002 року у справі «Ангелопулос проти Греції» (Angelopoulos v. Greece), заява № 49215/99, п.43; рішення від 15 лютого 2000 року у справі «Курт Нельсен проти Данії» (Kurt Nielsen v. Denmark), заява № 33488/96, п.25) (§ 33).

 

Нерозумні строки провадження

СПРАВА АВРАМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 24685/07)

рішення від 3 березня 2011 року

Факти : заявник звернувся до суду із позовом до свого колишнього роботодавця про стягнення заборгованості з заробітної плати та інших, пов’язаних  із зарплатнею, виплат. Справа кілька разів скеровувалася на новий розгляд та один раз за нововиявленими обставинами. Сумарно розгляд тривав 8, 5 років. У кінцевому результаті районний суд м. Києва відхилив позовні вимоги заявника про поновлення на посаді у зв’язку з пропуском строку позовної давності, задовольнив частково його вимоги щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та інших пов’язаних з нею виплат. Це рішення підтримане Верховним судом.

 

Заявник скарживсь на те, що тривалість провадження у його справі була несумісною з вимогою «розумного строку», яка закріплена в пункті 1 статті 6 Конвенції.

 

У своєму рішення ЄСПЛ зазначив, що «розумність тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника» (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], № 30979/96, п. 43, ЕСНR 2000VII). Суд повторює, що трудові спори мають вирішуватись з особливою сумлінністю (див. рішення у справі «Руотоло проти Італії» (Ruotolo v. Italy) від 27 лютого 1992 року, Series А, № 230D, стор. 39, п. 17) (§26).

Більше того, не зважаючи на те, що заявник кілька разів змінював позовні вимоги, на думку суду «складність справи та поведінка сторін не може виправдати тривалість провадження, що становила вісім з половиною років». (§§ 28,29).

Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в справах, що порушують питання, подібні до тих, що розглядаються в цій справі (див. рішення у справах «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France), згадане вище, «Павлюлінець проти України» (Pavlyulynets vUkraine), № 70767/01, пп. 49–53, від 6 вересня 2005 року; «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), № 26864/03, п. 50, від 26 червня 2008 року) (§ 30) і визнав, що у даній справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

СПРАВА «АНДРЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 50138/07)

рішення від 20 січня 2011 року

 

Факти: заявниця звернулася до суду з позовом до свого брата та вимогою визнати заповіт свого батька недійсним. Верховний суд повернув скаргу на новий розгляд. Заявниця доповнювала свої позовні вимоги. За клопотанням заявниці призначено три експертизи. Неодноразово судові засідання відкладалися через неявку учасників процесу.

 

Заявниця скаржилася, що тривалість провадження у її справі була несумісною з вимогою «розумного строку» (всього вісім років та 9 місяців), передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції.

 

ЄСПЛ зазначив, що  «хоча заявниця дещо сприяла збільшенню тривалості провадження (див. п. 13), лише її поведінка не може бути виправданням загальної тривалості у вісім років та дев’ять місяців» (§ 21).

Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які підіймають питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. рішення від вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, п. 53; рішення від 26 червня 2008 року у справі «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, п. 50; рішення від 16 квітня 2009 року у справі «Писатюк проти України» (Pysatyuk v.Ukraine), заява № 21979/04, пп. 24, 30–34; та рішення від 16 квітня 2009 року я у справі «Попілін проти України» (Popilin v. Ukraine), заява № 12470/04, пп. 24–31) (§ 22).

Суд у своєму рішенні визнав, що у даній справі тривалість провадження була надмірною.

 

Тривалість провадження

 

СПРАВА «НІКІФОРЕНКО проти УКРАЇНИ» (CASE OF NIKIFORENKO v. UKRAINE) Заява № 14613/03, рішення від 18 травня 2010 року

Факти: Заявниця проникла у приміщення пані М. та взяла велосипед, який належав її колишньому чоловіку, який помер три дні перед тим. Щодо заявниці порушено кримінальну справу за фактом крадіжки з проникненням у житло, обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Справу направлено на додаткове розслідування. Пізніше справу кілька разів перекваліфіковано. Спочатку справу перекваліфіковано на звинувачення у грабежі, потім - на самоуправство, пізніше - на приховування злочину. Після повторного перекваляфікування на самоуправство справу повернуто на додаткове розслідування…Упродовж періоду, коли заявниця перебувала під запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд, їй було дозволено кілька разів виїхати за кордон для відвідування своїх родичів, та кілька разів вона це зробила без дозволу. Через 11 років і 4 місяці від початку порушення кримінальної справи прокурор закрив кримінальну справу щодо заявниці за відсутністю складу злочину.

Заявниця скаржилася на те, що тривалість судового провадження була не сумісною з вимогою «розумного строку», закріпленого пунктом 1 статті 6 Конвенції , а також на ст.13 щодо неефективності судового захисту та на ст. 2 Протоколу № 4 щодо тривалого обмеження свободи пересування.

45. Суд повторює, що розумність тривалості провадження слід оцінювати у світлі обставин справи та з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France), [GC], № 25444/94, п. 67, ECHR 1999‑II).

46. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах подібних до цієї (див. вищезгадане рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France).

47. Розглянувши всі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, що могли б переконати його дійти іншого висновку у даній справі. Беручи до уваги практику Суду, він вважає, що в даній справі тривалість судового провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку", навіть, якщо виключити із загального строку провадження періоди затримок, які мали місце з вини заявниці. вчинених з вини заявниці.

Так, відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

[…]

51. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність ефективного засобу юридичного захисту у відповідному національному органі у зв’язку із скаргою на порушення вимоги пункту 1 статті 6 про розгляд справи протягом розумного строку (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland), № 30210/96, п. 156, ECHR 2000-XI). Крім того, Суд посилається на рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) щодо відсутності ефективних і доступних засобів юридичного захисту у національному законодавстві стосовно скарг на тривалість кримінального провадження (див. вищезгадане рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), п. 78–79).

52. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю засобу юридичного захисту у національному законодавстві, за допомогою якого заявниця могла б отримати рішення, яке б захистило її право на розгляд справи протягом розумного строку, як це закріплено в пункті 1 статті 6 Конвенції.

 

Заборона тортур, нелюдського та такого, що принижує людську гідність поводження.

СПРАВА ЯРЕМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ (заява № 32092/02) рішення від 12/09/2008

 

Факти: заявника затримано за підозрою у вбивстві. Злочин кваліфікували як заподіяння особі тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило її смерть. Спочатку зізнався у вчиненні злочину, потім заперечив. Захисника усунено від участі у справі. Заява про відмову підписана заявником під тиском міліції.

 

Скаржиться на погане поводження (с. 3 Конвенції) та неналежне розслідування скарг

 

У своїх попередніх численних рішеннях Суд зазначав, що стаття 3 Конвенції «проголошує одну з основоположних цінностей демократичного суспільства і, по суті, беззастережно забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-VI, с. 2278, п. 62, та у справі «Айдин проти Туреччини» (Aydin v. Turkey) від 25 вересня 1997 року, Reports 1997-VI, п. 81).

Окрім того, Суд неодноразово наголошував на тому, що «органи влади зобов’язані забезпечити захист фізичної недоторканності осіб, які перебувають під вартою, і що при оцінюванні доказів він, як правило, послуговується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 64-65, п. 161). Така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту. Коли вся або значна частина інформації про події у справі відома виключно органам влади, як це має місце у справі осіб, узятих під варту, які перебувають під їхнім контролем,— тоді у разі виникнення тілесних ушкоджень у таких осіб під час перебування під вартою з’являються відповідні обґрунтовані презумпції факту» (§ 57)

Однак, у даній справі Суд прийняв рішення, що не було порушення ст. 3 Конвенції, оскільки медичний огляд щодо заявника, «на відміну від огляду, про який ідеться у справі Алтая (див. «Алтай проти Туреччини» (Altay v. Turkey), № 22279/93, пп. 13–14, від 22 травня 2001 року), не мав конкретної мети перевірити достовірність скарг на погане поводження. Це був звичайний огляд, який проходить кожний новоприбулий до пенітенціарної установи» (§ 59). На думку Суду, вказані заявником докази не доводять «за належним критерієм доведеності» факту, що заявник зазнав поганого поводження з боку міліції (§ 59).

 

Що стосується неналежного розслідування, то в цьому випадку Суд визнав порушення з боку національних судових органів. Оскільки ст. 1 Конвенції зобов’язує держави «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», та за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, що здатне забезпечити встановлення і покарання винних осіб (див. рішення у справі «Асьонов та інші проти Туреччини» (Assenov and Others v. Turkey) від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998*VIII, с. 3290, п. 102, та у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). «Мінімальні критерії ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом прискіпливої уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див. «Ісаєва та інші проти Росії» (Isayeva and Others v. Russia), №№ 57947/00, 57948/00 і 57949/00, пп. 208–213, від 24 лютого 2005 року)» (§ 64).

.

Стосовно «адекватності розслідування скарг заявника на погане поводження, Суд зазначає, що це розслідування мало серйозні недоліки. Суд, зокрема, бере до уваги той факт, що не було проведено вчасного та спеціального — за скаргами заявника щодо поганого поводження — медичного обстеження, незважаючи на офіційне звернення захисника заявника з таким клопотанням наступного дня після стверджуваних подій» (§ 67). Також з матеріалів справи не випливає, що було проведено необхідні слідчі дії та не було допитано жодну з осіб, які, за твердженням заявника, винні у порушенні його прав. (§ 68).

СПРАВА «КОРОБОВ ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 39598/03)рішення від 21/10/2011

Факти: заявника затримано за вимагання, утримано під вартою та піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції. Районний суд визнав заявника винним у примушуванні до сплати боргу під загрозою фізичного насильства та призначив йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Щодо стосується розслідування скарг на жорстоке поводження, то судово-медична експертиза встановила, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень, внаслідок ударів руками та ногами або внаслідок падіння. Заявник також мав консолідований перелом двох ребер, але це ушкодження не було взято до уваги, оскільки воно було отримане раніше. Пізніше, після звільнення зі слідчого ізолятора заявникові було діагностовано посттравматичні двосторонні пієлоектазії, можливий хронічний нефрит та гематурію. Обласна прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Районний суд повернув матеріали справи в прокуратуру для додаткової перевірки, а також вказав на суперечності у свідченнях працівників міліції стосовно обставин застосування до заявника сили. Пізніше працівники міліції показали, що заявник бив їх та намагався втекти, тому вони застосували до нього фізичну силу та «завели його у мікроавтобус» при затриманні. Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

 

Заявник скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників міліції, непроведення національними органами розслідування його скарг та відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту.

 

Ст. 3 Конвенції «категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки жертви» (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV) (§63). Суд, вважає, що «повинен з особливою ретельністю вивчити факти — навіть якщо на національному рівні мали місце певні провадження та розслідування» (див., mutatis mutandis, рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series A заява № 336, та рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001-VII (витяги)) ((§64).

Суд вкотре підкреслює, що «при оцінці доказів, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25) (§65).

У своєму рішенні суд вкотре повторює, що «коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення від 27 серпня 1992 року у справі «Томасі проти Франції» (Tomasi v. France), пп. 108–111, Series A заява № 241 A, p. 4–41, та зазначене вище рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 34, p. 26). Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції» (див. рішення від 18 вересня 2008 року у справі «Тюркан проти Туреччини» (Turkan v. Turkey), заява № 33086/04, п. 43) (§68).

Суд зазначає, що особливо важливими є докази судово-медичних експертиз щодо осіб, взятих під варту, і які скаржаться на жорстоке поводження. Національні органи відповідно повинні забезпечити ефективне здійснення медичних оглядів таких осіб (див., mutatis mutandis, рішення від 17 березня 2009 року у справі «Салманоглу та Полатташ проти Туреччини» (Salmanoglu та Polattas v. Turkey), заява № 15828/03, п. 79) (§69).

ЄCПЛ зазначив, що «медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи незалежно від правового режиму такого затримання в правовій системі, про яку йдеться» (§70).

Оскільки Суд дотримується думки, що «за потреби зростаючих високих стандартів, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, відповідно й неминуче вимагається більша рішучість при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства» (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 101, ECHR 1999-V), тому визнав, що уданій справі мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (§§73, 74).

 

Що стосується належного (адекватного) розслідування, то воно повинно бути «спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем» (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, p. 3290 та вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 131) (§77).

Окрім того, розслідування повинно бути ретельним, без поспішних та необґрунтованих висновків (див. згадане вище рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 103 та наступні.). Державні органи «повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків» (див. рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrіkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, п. 104 і подальші посилання, ECHR 1999-IV, і «Ґюль проти Туреччини» (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року) (§78).

ЄСПЛ зауважує, що «неможливість з’ясувати існуючі суперечності (заявник та деякі свідки наполягали на одній версії подій, у той час, як працівники міліції та інші свідки дали інші покази) була спричинена тим, що слідчі органи не допитали усіх свідків та всіх осіб, які брали участь у події, при першій нагоді після того, як заявником була подана скарга про жорстоке поводження.» (§81). Отже, у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

Натомість окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає (див. рішення від 26 червня 2007 року у справі «Тімур проти Туреччини» (Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35–40) (§86).

 

Принцип рівності сторін

 

Щодо заявленого порушення ст. 6 Конвенції, Суд зазначив, що у даній справі мало місце порушення принципу рівності сторін Суд раніше встановлював таке порушення у подібній справі проти України (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine) (§§ 91,92).

Відтак, Суд зазначив, що «навіть якщо скаржнику не було надано можливості бути особисто заслуханим апеляційним або касаційним судом — за умови, якщо судовий розгляд в суді першої інстанції був публічним, суди вищих інстанцій не мали завдання встановлювати факти у справі, а повинні були тільки розтлумачити правові норми, що стосуються цієї справи» (див. рішення у справі «Ермі проти Італії» (Hermi v. Italy) [ВП], заява № 18114/02, п. 61, ECHR 2006-XII з подальшими посиланнями) (§89). Однак, у цій справі присутність прокурора вимагалася за законом, який відповідно мав змогу зробити усні заяви у суді, беручи таким чином активну участь у провадженні, натомість заявник був позбавлений такої можливості (§90). Що своєю чергою спричинило порушення принципу рівності сторін.

 

Свобода зібрань та об’єднань

СПРАВА «КОРЕЦЬКИЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»(Заява № 40269/02) рішення від 3 квітня 2008 року

Факти: заявники та дві інші особи створили громадське об’єднання під назвою «Громадянський комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків». Міське управління повернуло заявникам заяву та статут і рекомендувало внести до статуту зміни, а коли заявники подали нову редакцію статуту, відмовило у реєстрації. Заявники оскаржили відмову про реєстрацію до суду. Суди (першої інстанції та апеляційний) визнали скаргу заявників необґрунтованою і встановили, що відмова у реєстрації Громадянського комітету була законною, оскільки певні положення статуту містили текстуальні розбіжності з положеннями відповідного національного законодавства, а також тому, що заявники не подали на реєстрацію виправлений статут. Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу заявників.

 

Заявники скаржаться на відмову органів державної влади зареєструвати їх об’єднання, посилаючись на статтю 11 Конвенції.

 

Так, у своєму рішенні у даній справі ЄСПЛ зазначив, що спосіб, в який національним законодавством закріплено право на свободу об’єднання та його практичне застосування органами державної влади, є проявом стану демократії в певній країні. Держави мають право переконатися в тому, що мета об’єднання та його діяльність відповідають вимогам, передбаченим законодавством, проте вони повинні робити це у спосіб, сумісний з їх зобов’язаннями за Конвенцією (див. «Сідіропулос та інші проти Греції» (Sidiropoulos and Others v. Greece), рішення від 10 липня 1998 року; «Об’єднана македонська організація Іллінден та інші проти Болгарії» (The United Macedonian Organisation Ilinden and Others v. Bulgaria), № 59491/00, п. 57, рішення від 19 січня 2006 року; «Московський Осередок Армії Спасіння проти Росії» (The Moscow Branch of the Salvation Army v. Russia), № 72881/01, п. 59, та «Рамазанова та інші проти Азербайджану» (Ramazanova and Others v. Azerbaijan), № 44363/02, п. 54, рішення від 1 лютого 2007 року) (§38).

Суд нагадав, що неодноразово визначав, що «відмова національних органів державної влади надати статусу юридичної особи об’єднанню громадян є втручанням у право заявників на здійснення права на свободу об’єднання» (див. «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), № 44158/98, п. 52, рішення від 17 лютого 2004 року; вищезгадане рішення у справі «Сідіропулос» (Sidiropoulos), п. 31; та «Ульдозоттейнек Шовтезеге та інші проти Угорщини» (Uldцzцtteinek Szцvetsйge and Others v. Hungary), № 32367/96, ухвала від 31 серпня 1999 року) (§39).

ЄСПЛ визначив також, що «положення Закону України «Про об’єднання громадян», які регулюють реєстрацію об’єднань громадян, є занадто розмитими, щоб бути достатньо «передбачуваними» для зацікавлених осіб, та надають державним органам занадто широкі межі розсуду у вирішенні питання, чи може певне об’єднання бути зареєстрованим (§48).

Окрім того, Суд зазначив, що «повноваження держави щодо захисту її інституцій та громадян від об’єднань, які можуть їм загрожувати, мають застосовуватись виважено, оскільки відступи від принципу свободи об’єднання мають бути такими, що чітко тлумачаться, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати обмеження такої свободи»(див. вказане вище рішення «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland) (§51).

У даній справі Суд вважає, що «обмеження, які були застосовані в цій справі, не переслідували «нагальну соціальну необхідність», та причини, на які посилалися органи державної влади, відмовляючи у реєстрації об’єднання, не були відповідними та достатніми. Тому втручання не може вважатися необхідним в демократичному суспільстві(§55).

 

Право на життя: обов’язок держав розслідувати обставини смерті, що мала місце за підозрілих обставин

 

СПРАВА «КАЧУРКА ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 4737/06) рішення від 15 вересня 2011 року

 

Факти: Заявники стверджували, що органи державної влади не провели ефективного розслідування смерті їхнього сина С.К.. Дружина сина заявників та друг сім’ї повідомили міліцію про те, що С. К. вчинив самогубство. Було здійснено розтин тіла С. К. Згідно з результатами розтину він помер від механічної асфіксії. Винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо обставин смерті С. К. на підставі висновку, що  факт його самогубства встановлено належним чином. Однак заявники звернулися до прокуратури зі скаргою, вимагаючи проведення додаткової перевірки. Заявники стверджували, що С. К. міг бути навмисно задушений мотузкою, а потім поміщений у ванну кімнату, де було імітовано його повішення. Також він міг бути отруєний наркотичними або психотропними речовинами та доведений до самогубства. Вони стверджували, що особами, які могли бути причетними до вбивства, є його дружина, її батьки, її коханець , а згодом, — сусідка, яка перебувала в недружніх стосунках з С. К. Прокуратурою призначено додаткову перевірку. Районна прокуратура кілька разів виносила постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Різноманітні суперечності між поясненнями свідків. Суд виніс рішення, що слідчі органи використали усі засоби, які були доступні їм, для того, щоб дослідити ситуацію.

 

Заявники скаржилися на те, що державні органи не провели ефективного розслідування обставин смерті їхнього сина. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції. Однак ЄСПЛ надаючи юридичну кваліфікацію фактам справи (див. рішення від 13 березня 2007 року в справі «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), № 23393/05, п. 23), зазначив, що скарга на неефективне розслідування смерті С. К. має розглядатися за статтею 2 Конвенції в процесуальному аспекті (§ 43)

«Аналізуючи факти цієї справи у світлі загальних принципів, що стосуються обов’язку держави забезпечити ефективне розслідування смертей, що мали місце за підозрілих обставин (див.рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), № 34056/02, пп. 175–177, ECHR 2005, та рішення від 4 квітня 2006 року у справі «Сергій Шевченко проти України» (Sergey Shevchenko v. Ukraine), № 32478/02, пп. 63–65), Суд зазначає, що державні органи провели низку заходів для встановлення відповідних обставин цієї справи» (§48).

Проте ЄСПЛ поставив питання, чи «була достатньою якість процесу прийняття рішень, що призвів до вищезазначеного результату, для того, щоб дійти висновку, що національні органи вжили усіх заходів» (§49).

Суд зазначає, що, останнє рішення у справі ухвалено через сім років після смерті С. К.. Отже, що «суттєва затримка при встановленні причин смерті, якщо вона не виправдана об’єктивними обставинами, може сама по собі підірвати довіру суспільства у забезпечення верховенства права»(див. рішення від 3 березня 2011 року у справі «Меркулова проти України» (Merkulova v. Ukraine), № 21454/04, пп. 50–51 та 61). Це ще більшою мірою є справедливим у разі, коли розслідування, як у цій справі, характеризується неодноразовими поверненнями справи на додаткове розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 6 грудня 2007 року у справі «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine), № 75520/01, п. 61) (§ 50).

Також мали місце суттєві адміністративні недоліки, які призводять до сумніву, що державні органи діяли сумлінно (§51). Ефективність збирання доказів також була серйозно підірвана на початкових стадіях перевірки. У той самий час з матеріалів справи не вбачається, що перший огляд місця події та судова експертиза були проведені так, щоб забезпечити зібрання усієї відповідної інформації, а також виключити будь-які інші пояснення смерті С. К.,зокрема, таких як вбивство або доведення до самогубства (§52), не були досліджені працівниками міліції важливі речові докази, деякі важливі свідки не були допитані зовсім, а різні докази, зібрані в ході слідства, містили суперечливу інформацію. Отже, в процесуальному аспекті мало місце порушення статті 2 Конвенції.

 

Відповідальність державних органів за смерть людини під час попереднього ув’язнення

 

СПРАВА «МАТУШЕВСЬКИЙ І МАТУШЕВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MATUSHEVSKYY AND MATUSHEVSKA v. UKRAINE)

(Заява No 59461/08) рішення від 23/09/2011

 

Факти: сина заявників М.І. затримали за підозрою у зберіганні наркотичних засобів. При огляді медична комісія констатувала у нього добрий стан здоров’я, пізніше лікар-нарколог діагностував нестійку ремісію від наркотичної залежності. Перебуваючи в СІЗО, М.І.впав з верхніх нар та втратив свідомість. Медичні працівники ввели йому певні препарати, що було зафіксовано в історії хвороби. Через кілька годин помер. Причиною смерті зазначено закриту черепно-мозкову травму. Заявникам подзвонила невідома особа, яка представилася як затриманий із СІЗО, та повідомила,  що їхній син був убитий працівниками СІЗО. Заявникам кілька разів було відмовлено у порушенні кримінальної справи y зв'язку з відсутністю події злочину.

 

72. Суд наголошує на тому, що стаття 2 Конвенції є однією з основоположних цінностей демократичних суспільств, з яких складається Рада Європи, та є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції (див. рішення від 27 вересня 1995 року у справі «МакКанн та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom), п. 147, Series A, No 324). У світлі важливості захисту, гарантованого статтею 2, Суд повинен піддавати випадки позбавлення життя найретельнішому аналізу, беручи до уваги не тільки дії представників держави, а й супутні обставини (див. рішення у справі  «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява No 21986/93, п. 99, ECHR 2000-VII). Так, Суд надає ваги особливій вразливості осіб, що перебувають під вартою (див. там само). Суд вважає, що, коли міліція затримує здорову особу, яку згодом знаходять мертвою, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин настання смерті, а якщо цього зроблено не буде, державні органи нестимуть відповідальність за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі  «Велікова проти Болгарії» (Velikova v. Bulgaria), заява No 41488/98, п. 70, ECHR 2000-VI). Насправді, вся чи значна частина інформації про події у пенітенціарних або інших державних установах відома виключно органам влади, тому вони мають обов’язок надати пояснення щодо них (див. рішення у справах «Ертак проти Туреччини» (Ertak v. Turkey), заява No 20764/92, п. 132, ECHR 2000-V, і «Хью Джордан проти Сполученого Королівства» (Hugh Jordan v. The United Kingdom), заява No 24746/94, п. 103, ECHR 2001-III (витяги)). У випадку смерті це зобов’язання стає ще більш суворим (див. вищенаведене рішення у справі  «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey), п. 99).

73. Вищезазначене зобов’язання держави за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції має тісний зв’язок з її процесуальним зобов’язанням здійснити ефективне розслідування за фактом смерті за підозрілих обставин. Так, висновки слідства повинні ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та безсторонньому аналізі всіх відповідних елементів. Хоча зобов’язання щодо розслідування стосується тільки засобів і не надає абсолютного права домогтися обвинувачення або засудження, будь-який недолік слідства, який ставить під загрозу його здатність відтворити обставини справи або встановити винну особу, найімовірніше, суперечитиме вимозі ефективності (див. рішення у справі «Макарацис проти Греції» (Makaratzis v. Greece [ВП], заява No 50385/99, п. 74, ECHR 2004-XI). У той же час, ненадання державою задовільного та переконливого пояснення настання смерті особи, яка перебувала під контролем державних органів,— це результат, який є неможливим, якщо розслідування відповідає мінімальним стандартам, що задовольняють вимогу ефективності.

 

88. Відповідно було порушення як матеріального, так і процесуального аспектів статті 2 Конвенції.

89. З огляду на ці висновки та за цих обставин Суд не вважає за необхідне додатково розглядати питання незалучення заявників до слідчих дій, на що вони також скаржилися.

 

Незадовільні умови тримання під вартою, обов’язок держави щодо належного медичного догляду

СПРАВА «ПОХЛЄБІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF POKHLEBIN v. UKRAINE) (Заява № 35581/06) рішення від 20.08 2010 року

Факти: Заявника затримали за підозрою у незаконному обігу наркотичних засобів та звільнили під підписку про невиїзд у зв'язку з незадовільним станом здоров'я. Пізніше знову затримано за те, що вчинивши бійку з паном А. та його сином, відібрав у потерпілих куртку, гроші, мобільний телефон і велосипед. Районний суд визнав його виним та призначив йому покарання у вигляді шести років позбавлення волі з конфіскацією майна. Мотивуючи своє рішення, суд спирався на показання кількох свідків, експертні висновки, документальні та речові докази. Заявник оскаржив вирок спочатку до апеляційного суду, потім в касаційному порядку. Рішення судів нижчого рівня залишено без змін. У зв'язку з незадовільним станом здоров'я заявника та його подальшим погіршенням районний суд прийняв рішення про дострокове звільнення заявника з місця позбавлення волі. За твердженням заявника, протягом невизначеного періоду йому не виплачували допомогу за інвалідністю, незважаючи на наявність у нього відповідного права.

61. Суд зазначає, що стаття 3 покладає на державу обов’язок дбати про фізичне благополуччя осіб, яких позбавлено свободи. Суд погоджується з тим, що якість медичної допомоги в закладах охорони здоров’я пенітенціарних установ, можливо, не завжди такого ж рівня, як та, що надається в найкращих установах загального медичного обслуговування. Однак, держава повинна забезпечити належну охорону здоров’я та благополуччя осіб, узятих під варту, зокрема, шляхом забезпечення їм необхідної медичної допомоги (див. рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudla
v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI, і «Гуртадо проти Швейцарії» (Hurtado v. Switzerland) від 28 січня 1994 року, серія A, № 280-A). Якщо державні органи вирішили взяти під варту і тримати під вартою серйозно хвору особу, вони повинні особливо подбати про те, щоб умови тримання її під вартою відповідали її особливим потребам, викликаним інвалідністю (див. рішення у справах «Прайс проти Сполученого Королівства» (Price v. the United Kingdom), заява № 33394/96, п. 30, ECHR 2001-VII, і «Фарбтух проти Латвії» (Farbtuhs v. Latvia), заява № 4672/02, п. 56, від 2 грудня 2004 року).

62. Лише той факт, що ув’язненого оглянув лікар і призначив певне лікування, не може автоматично привести до висновку, що медична допомога була адекватною (див. рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви №№ 9852/03 і 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Державні органи повинні також забезпечити всебічний облік даних про стан здоров’я ув’язненого та про лікування, яке він отримував під час тримання його під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Худобін проти Росії» (Chudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-XII (витяги)), оперативність і правильність постановки діагнозу та надання допомоги (див. згадані вище рішення у справах «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115 та «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 104–106), а також, коли цього вимагає медичний стан, забезпечити регулярний і систематичний нагляд поряд із комплексною стратегією лікування, мета якої полягає не лише в реагуванні на симптоматичному рівні, а й у подоланні наявних в ув’язненого хвороб або недопущенні їх загострення (див. згадане вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109, 114; рішення у справах «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 року, і «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи повинні також довести, що було створено необхідні умови для фактичного виконання призначеної схеми лікування (див. згадане вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення у справі «Голомйов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року).

63. У справі, що розглядається, враховуючи поганий стан здоров’я заявника та, зокрема, наявність у нього СНІДу, туберкульозу, хронічного гепатиту та кандидозу, Суд вважає, що заявник потребував регулярного, систематичного і комплексного забезпечення спеціальним медичним доглядом.

64. Суд визнає, що в місцях тримання під вартою та лікарнях виправних колоній заявника забезпечували певним лікуванням. Втім, Суд зауважує, що за час, який заявник провів під вартою, стан його здоров’я значно погіршився: у нього з’явилося кілька нових проблем зі здоров’ям […].

65. Погоджуючись із тим, що заявникові можна було б дорікнути за відмову від лікування в травні 2007 року […], Суд все-таки не може на підставі лише цього факту перекласти весь тягар відповідальності з Уряду на заявника […].

66. Суд також зазначає, що заявника звільнили у зв’язку з погіршенням стану здоров’я та що після звільнення йому встановили першу групу інвалідності, яка згідно з національним законодавством вказує на найвищий ступінь втрати працездатності.

67. Отже, беручи до уваги серйозність хвороб заявника, а також положення національного закону, яке вимагає забезпечувати в’язнів, хворих на туберкульоз, лікуванням у спеціалізованих закладах кримінально-виконавчої служби, Суд вважає, що заходи, вжиті національними органами, не були достатніми.

68. Виходячи з наведених вище міркувань, Суд визнає, що медична допомога, яка надавалася заявникові під час тримання його під вартою, була недостатньою, у зв’язку з чим мало місце порушення статті 3 Конвенції.

 

Незабезпечення своєчасної та належної медичної допомоги в місцях позбавлення волі

СПРАВА «КОВАЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»

CASE OF KOVAL v. UKRAINE (Заява № 65550/01) рішення від 12 лютого 2007 року

Факти:  Генеральна прокуратура України затримала заявника за підозрою у вчиненні посадового підлогу, начальник відділу виніс постанову про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття заявника під варту. Пізніше ГПУ винесла постанову про звільнення заявника під заставу, оскільки неможливо було забезпечити йому належний медичний догляд під вартою. Знайшовши нові докази, що підтверджували участь заявника у незаконних операціях з валютою та зловживання владою, ГПУ порушила кримінальну справу, а заявника знову взято під варту на підставі того, що він перешкоджав розслідуванню його кримінальної діяльності. Заявнику було висунуто нові звинувачення у вчиненні інших тяжких злочинів.  Районний суд  скасував постанову ГПУ та змінив запобіжний захід щодо заявника на підписку про невиїзд. Пізніше міський суд, задовольнивши протест заступника Генерального прокурора, скасував ухвалу районного суду. Заявника знову затримано. Пізніше заявника переведено до виправної колонії. Він почав відбувати своє покарання з дня його прибуття до виправної колонії, де й почав стаціонарно лікуватись у медчастині.

 

1. Прецедентне право, яке підлягає застосуванню

 

75. Прецедентне право Суду за статтею 3 Конвенції, що підлягає застосуванню у цій справі, коротко викладено у зазначеному рішенні в справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пп. 79—81).

 

2. Скарги на умови тримання заявника під вартою

 

76. Щодо умов тримання заявника під вартою — переповнення камер та відсутності належної гігієни, вентиляції, сонячного світла, щоденних прогулянок, чистої білизни та одягу — Суд розглянув їх у цілому на основі пояснень заявника. Він зазначає, що неможливо точно встановити умови, в яких утримувався заявник. Однак він вказує, що Уряд не заперечував твердження заявника і, таким чином, вони можуть вважатись Судом незаперечними (див. пункти 66—69). Крім того, беручи до уваги, що пояснення заявника послідовні, детальні та відповідають загалом перевіркам, проведеним Комітетом Ради Європи із запобігання тортурам і Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (див. зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пункти 60, 61 та 66), та Звіту Рахункової палати за 1999 рік «Про результати перевірки бюджетних асигнувань на утримання Державного департаменту з питань виконання покарань» (див. п. 69), Суд доходить висновку, що заявник утримувався у неприйнятних умовах, а держава не забезпечила затриманим необхідного харчування та належних коштів на їх утримання, як це передбачено законом (див. п. 69).

77. Крім того Суд зазначає, що медичні висновки, надані сторонами, свідчать про те, що під час ув’язнення заявник страждав на різні хвороби (див. пункти 39—45). Порівняння висновків першої та третьої судово-медичних експертиз від 11 березня 1998 року та з 16 червня по 2 липня 1999 року, відповідно, чітко свідчить про те, що стан його здоров’я знач­но погіршився (див. пункти 39 і 51).

78. Щодо себорейного дерматиту і хвороб серця, на які скаржився заявник, Суд вважає, що незважаючи на лікування, яке дійсно отримував заявник, захворювання, рецидив, погіршення та його подальша госпіталізація 30 листопада 1998 року (див. п. 43) вказують на те, що він утримувався в антисанітарних умовах без дотримання елементарної гігієни.

3. Скарги на відсутність лікування і медичної допомоги

 

79. Щодо умов утримання Суд зазначає, що скарги заявника стосуються положень статті 3 Конвенції. Далі він повторює, що незважаючи на те, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитись як така, що закріплює загальний обов’язок звільнення затриманих у зв’язку зі станом здоров’я, вона покладає на державу обов’язок захищати фізичне здоров’я осіб, позбавлених волі, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги (див. висновок Європейської комісії з прав людини від 28 січня 1994 р. у справі «Гуртадо проти Швейцарії» (Hurtado v. Switzerland), Series А № 280-А, с. 15, 16, п. 79). Крім того Суд визначив випадки, коли необхідно належним чином охороняти здоров’я ув’язнених (див. рішення від 26 жовтня 2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-ХІ).

 

81. На додаток, державні органи не звернули увагу на висновки судово-медичної експертизи, проведеної з 16 червня по 2 липня 1999 ро­ку, про те, що йому треба надати стаціонарне лікування, якщо виявиться, що його неможливо надати під час ув’язнення (див. п. 51). […].

 

Висновки Суду

 

82. Беручи до уваги зазначене щодо умов тримання заявника під вартою (див. п. 76), які очевидно мали згубний вплив на його здоров’я (див. рішення від 15 липня 2002 р. у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 98, ЄСПЛ 2002-VI, та зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України», п. 88), і висновки Суду щодо відсутності лікування і медичної допомоги, необхідних заявнику (див. пункти 79, 80), Суд доходить висновку, що було порушення статті 3 Конвенції. У світлі зазначеного Суд вважає, що природа, тривалість, жорстокість поводження, якому піддавався заявник, та сукупний негативний вплив на його здоров’я дають підстави розцінювати поводження з ним як нелюдське і таке, що принижує гідність (див. рішення від 21 грудня 2000 р. у справі «Еґмез проти Кіпру» (Egmez v. Cyprus), заява № 30873/96, п. 77, ЄСПЛ 2000-ХІІ; рішення від 16 червня 2005 р. у справі «Лабзов проти Росії» (Labzov v. Russia), заява № 62208/00, п. 45; рішення від 20 січня 2005 р. у справі «Майзит проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 42).

 

Оцінка Суду

 

[…].

94. Суд вказує, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги про неналежне поводження є можливість подання скарги заявником до національних судових органів з метою запобігання виникненню подібних випадків у майбутньому та отримання прямого і своєчасного відшкодування, а не просто непрямого захисту прав, закріплених у статті 3 Конвенції. У випадках, коли особи скаржаться на неналежне поводження під час перебування під вартою та умови їх тримання, засіб юридичного захисту може бути превентивним і компенсаторним водночас.

95. Відповідно до перших зауважень Уряду, а саме щодо скарги, яка мала бути подана прокурору, який здійснює нагляд за дотриманням законності в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, Суд вважає, що це не можна вважати ефективним та доступним засобом юридичного захисту беручи до уваги те, що статус прокуратури відповідно до національного законодавства та її особлива роль «обвинувачення» в розслідуванні кримінальних справ не надають відповідних гарантій незалежного і неупередженого розгляду скарг заявника (див. зазначене рішення у справі «Меріт проти України», п. 63; mutatis mutandis, зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України», п. 116, і рішення від 6 вересня 2005 р. у справі «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, п. 58, ЄСПЛ 2005-...). Крім того Уряд не довів, що звернення до прокурора могло б привести до вищезазначеної превентивності або компенсаторного відшкодування щодо стверджуваного поганого поводження та умов тримання під вартою, що суперечать статті 3 Конвенції.

[…].

97. Суд вважає, що Уряд не довів, що відповідно до законодавства України заявник мав можливість оскаржити умови тримання його під вартою або що засоби юридичного захисту, доступні йому, були ефективними — іншими словами, що вони могли запобігти повторним порушенням, або припинити їх, або надати йому відповідне відшкодування.

98. Таким чином, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції щодо відсутності ефективних і доступних засобів юридичного захисту відповідно до національного законодавства щодо скарг заявника на поводження та умови тримання його під вартою.

Видача особи (екстрадиція)

СПРАВА «СОЛДАТЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 2440/07) рішення від 23 січня 2009

 

Факти: Заявника, який перебуває під вартою в Україні, очікує екстрадиція до Туркменістану. Хоча адвокат заявника стверджує, що останній є особою без громадянства, сам заявник не заперечує свого туркменського громадянства. Правоохоронні органи Туркменістану склали обвинувальний висновок про обвинувачення заявника в завданні легких і тяжких тілесних ушкоджень двом особам. Заявник виїхав з Туркменістану до України з огляду на те, що його, як він стверджує, переслідували за етнічними ознаками. В Україні заявника затримано. Генеральна прокуратура Туркменістану, надіславши запит про видачу заявника з метою його кримінального переслідування за вчинення згаданих вище злочинів, надала гарантії, що заявнику будуть пред’явлені обвинувачення лише за злочини, зазначені в запиті, та, що заявник не зазнає дискримінації. Районний суд виніс постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою в очікуванні на процедуру екстрадиції, не зазначивши строку тримання під вартою. Заявник також повідомив, що підписав відмову від послуг захисника, оскільки співробітники міліції пояснили йому, що в Україні судом його справа розглядатись не буде. Районна прокуратура внесла подання начальникові райвідділу міліції, в якому зазначила, що затримання заявника становило порушення вимог кримінально-процесуального закону. На працівників міліції, які затримали заявника, було накладено стягнення.

Оцінка Суду

 

a) Загальні принципи

 

66. У своїй практиці Суд уже визначив, що екстрадиція особи Договірною державою може стати підставою для порушення питання про застосування статті 3 і, отже, про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі екстрадиції така особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик зазнати поводження, забороненого статтею 3. Визначення такої відповідальності неминуче потребує оцінки умов у запитуючій країні з погляду вимог статті 3 Конвенції. Однак питання не полягає в оцінці або встановленні відповідальності запитуючої країни згідно із загальним міжнародним правом, Конвенцією чи якимсь іншим договором. Відповідальність, яка при цьому визначається або може бути визначена згідно з Конвенцією,— це відповідальність запитуваної Договірної держави, яка видає особу за дії, вчинення яких стає безпосередньою причиною того, що особа наражається на ризик зазнати забороненого нелюдського поводження (див. рішення у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 35–36, п. 89–91; та згадане вище рішення у справі «Гарабаєв проти Росії» (Garabayev v. Russia), п. 73).

67. З’ясовуючи, чи було доведено існування у випадку видачі заявника реального ризику, що він зазнає поводження, забороненого статтею 3, Суд має проаналізувати це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів і, якщо необхідно, у світлі матеріалів, здобутих ним самостійно (proprio motu). У таких справах, як ця, Суд має розглянути передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни, беручи до уваги загальну ситуацію в цій країні та особисті обставини заявника (див. рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, серія А, № 215, п. 108, у кінці). Оцінюючи з цією метою загальну ситуацію в конкретній країні, Суд, як правило, надавав значення інформації, яка міститься в останніх доповідях таких незалежних міжнародних правозахисних асоціацій, як Міжнародна Амністія, або яку було отримано від урядових джерел, включаючи Державний департамент США (див., наприклад, рішення у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, пп. 99–100; «Муслім проти Туреччини» (Muslim v. Turkey), № 53566/99, п. 67, від 26 квітня 2005 року; «Саїд проти Нідерландів» (Said v. the Netherlands), № 2345/02, п. 54, від 5 липня 2005 року; «Аль-Моаяд проти Німеччини» (Al-Moayad v. Germany) (ухвала), № 35865/03, пп. 65–66, від 20 лютого 2007 року; і «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [GC], № 37201/06, пп. 143–146, від 28 лютого 2008 року). Водночас Суд уже визначив, що сама лише ймовірність зазнати поганого поводження у зв’язку з неврегульованою ситуацією в запитуючій країні не спричиняє порушення статті 3 (див. згадане вище рішення у справі Вільвараджі та інших, п. 111, і ухвалу «Фатган Катані та інші проти Німеччини» (Fatgan Katani and Others v. Germany) (ухвала), № 67679/01, від 31 травня 2001 року), і якщо доступні Суду джерела характеризують загальну ситуацію, то конкретні твердження заявника у тій чи іншій справі потребують підтвердження іншими доказами (див. справу «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], № 46827/99 і № 46951/99, п. 73, ECHR 2005-I).

68. На думку Суду, коли заявник стверджує, що він є членом групи, стосовно якої систематично практикується погане поводження, починають діяти гарантії захисту статті 3, якщо заявник доведе — за необхідності, за допомогою джерел, згаданих у попередньому пункті,— що є серйозні підстави визнати існування такої практики та його належність до групи, про яку йдеться (див. згадане рішення у справі «Сааді проти Італії» [GC], п. 132).

69. Погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, і лише тоді воно підпадатиме під дію статті 3. Оцінка такого мінімального рівня має, цілком природньо, відносний характер; вона залежить від усіх обставин справи, таких як характер і контекст відповідного поводження або покарання, способу та методу вчинення відповідних дій, тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків. Поводження вважатиметься «нелюдським» у значенні статті 3, якщо воно, зокрема, заздалегідь сплановане, здійснювалося безперервно протягом багатьох годин і спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або сильні фізичні чи психічні страждання. Крім того, оцінюючи, чи було покарання або поводження таким, що «принижує гідність» у значенні статті 3, Суд повинен також визначити, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і якщо йдеться про його наслідки — чи позначилося воно несприятливо на її особистості у спосіб, несумісний з вимогами статті 3. Оцінюючи умови тримання під вартою, потрібно брати до уваги кумулятивний ефект таких умов, а також конкретні скарги заявника. Важливим чинником є також тривалість тримання під вартою (див. згадане вище рішення у справі «Гарабаєв проти Росії», п. 75, з додатковими посиланнями). Крім того, навіть якщо вже надано дипломатичні запевнення, Суд не звільняється від обов’язку перевірити, чи забезпечують такі запевнення на практиці достатні гарантії того, що заявник буде захищений від ризику зазнати поводження, забороненого Конвенцією (див. згадані вище рішення у справі Чагала, п. 105, та у справі «Сааді проти Італії» [GC], п. 148).

[…]

Ефективний правовий захист

82. Суд повторює, що за Конвенцією поняття ефективного засобу юридичного захисту вимагає здатності такого засобу не допустити здійснення заходів, які суперечать Конвенції і наслідки яких можуть бути незворотними. Отже, матиме місце порушення відповідних положень Конвенції у випадку, якщо такі заходи виконуються до того, як національні органи визначили, чи відповідають вони Конвенції, хоча при цьому Договірні держави користуються певною свободою розсуду в обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх зобов’язань за цим положенням (див., mutatis mutandis, справу «Гарабаєв проти Росії», № 38411/02, п. 105, від 7 червня 2007 року, ECHR 2007-... (витяги)).

83. Суд нагадує свої висновки (пункти 52–53 вище) у цій справі стосовно аргументу Уряду з питання про національні засоби юридичного захисту. З тих самих міркувань Суд визнає, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, за допомогою якого можна було б оскаржити рішення про екстрадицію, посилаючись на ризик зазнати поганого поводження з поверненням до країни. Отже, має місце порушення цього положення

Оцінка Суду

 

a) Загальні принципи

[…]

110. Водночас Суд повторює: потрібно визначити, чи було тримання заявника під вартою «законним» для цілей пункту 1(f) статті 5, з конкретним врахуванням процесуальних гарантій, які забезпечуються національною правовою системою. У питаннях з’ясування «законності» взяття під варту і, зокрема, у визначенні того, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція, по суті, відсилає до національного законодавства і встановлює обов’язок забезпечувати дотримання матеріально­правових та процесуальних норм такого законодавства, водночас вимагаючи також, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, яка полягає в захисті людини від свавілля (див. рішення у справі «Амюр проти Франції» (Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, Reports 1996-III, п. 50).

111. Тому Суд повинен з’ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього. Стосовно таких принципів Суд наголошує, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», пункт 1 статті 5 не просто відсилає до національного закону; як і словосполучення «згідно із законом» і «встановлені законом» у пункті другому статей 8–11, він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права — ця ідея пронизує всі статті Конвенції. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні — для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (див. рішення у справах «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), № 6847/02, п. 125, ECHR 2005-X (витяги); «Єчюс проти Литви» (Jecius v. Lithuania), № 34578/97, п. 56, ECHR 2000-IX; «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, пп. 50–52, ECHR 2000-III; та згадане рішення у справі Амюр). У рішенні «Насруллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia) (№ 656/06, пп. 72–77, від 11 жовтня 2007 року) Суд встановив, що глава 54 Кримінально-процесуального кодексу Росії («Видача особи для кримінального переслідування або виконання вироку»), яка не передбачала спеціальної процедури затримання та взяття під варту з метою екстрадиції, хоча й посилалася на затримання та взяття під варту як на запобіжні заходи, спричиняла плутанину при її застосуванні національними органами влади. Суд дійшов висновку, що ці положення російського закону, які регулюють питання арешту осіб з метою екстрадиції, не були ані чітко сформульованими, ані передбачуваними у своєму застосуванні і не задовольняли критерій «якості закону», як цього вимагає Конвенція.

 

b) Застосування у цій справі

 

112. Суд погоджується з аргументом Уряду про те, що Мінська конвенція, як частина національного правового порядку, може служити правовим підґрунтям для процедури екстрадиції та взяття під варту з метою екстрадиції. Але й згідно з пунктом 1(f) статті 5 Конвенції арешт з метою екстрадиції має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом». Мінська конвенція не передбачає дотримання в запитуючій державі певної процедури, яка б могла забезпечувати гарантії проти свавілля. Тому Суд повинен розглянути, чи передбачалося застосування такої процедури в інших положеннях українського законодавства.

[…]

114. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для того, щоб визнати: законодавство України не передбачає процедури, достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні — такої, яка давала б можливість запобігти ризикові свавільного тримання під вартою в очікуванні на екстрадицію. Враховуючи наведені вище висновки, Суд не вважає за потрібне розглядати кожну скаргу заявника стосовно конкретних періодів тримання його під вартою або питання прийнятності кримінальної процедури, пропонованої у згадуваній вище постанові Пленуму Верховного Суду.

Отже, було порушено пункт 1(f) статті 5 Конвенції.

Оцінка Суду

 

125. Суд повторює, що мета пункту 4 статті 5 полягає в захисті права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий контроль законності застосованого до них заходу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp vBelgium) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, п. 76). Відповідний засіб юридичного захисту має бути для затриманої особи доступним під час її перебування під вартою і надавати їй можливість домогтися невідкладного судового контролю законності тримання її під вартою та, за відповідних обставин,— домогтися свого звільнення. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які потребуються для цілей цього положення (див., mutatis mutandis, справи «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), № 9808/02, п. 66, у кінці, від 24 березня 2005 року, та «Вачев проти Болгарії» (Vachev v. Bulgaria), № 42987/98, п. 71, ECHR 2004-VIII (витяги)). Доступність засобу юридичного захисту означає, зокрема, що умови, які органи влади створили за своїм розсудом, мають бути такими, щоб заявники могли реально скористатися цим засобом (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Чонки, пп. 46 і 55).

126. Суд нагадує свої висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції про відсутність правових положень, які б регулювали в Україні процедуру взяття під варту в очікуванні на екстрадицію. На думку Суду, за обставин цієї справи зазначені висновки так само застосовні до скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції, оскільки Уряд не довів, що заявник мав у своєму розпорядженні відповідну процедуру, за допомогою якої законність тримання його під вартою міг би перевірити суд. Зокрема, стаття 1652 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що «прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник чи законний представник» можуть подати апеляцію на рішення суду першої інстанції. Однак заявник — як особа, затримана з метою екстрадиції, а не як підозрювана у кримінальній справі,— не належав до жодної з цих категорій осіб. […]

127. Наведені вище міркування Суд вважає достатньою підставою для відхилення попередніх заперечень Уряду і для висновку про наявність порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

 

Свобода пересування

СПРАВА «НІКІФОРЕНКО проти УКРАЇНИ» (CASE OF NIKIFORENKO v. UKRAINE) Заява № 14613/03, рішення від 18 травня 2010 року

Факти: Заявниця проникла у приміщення пані М. та взяла велосипед, який належав її колишньому чоловіку, який помер три дні перед тим. Щодо заявниці порушено кримінальну справу за фактом крадіжки з проникненням у житло, обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Справу направлено на додаткове розслідування. Пізніше справу кілька разів перекваліфіковано та спрямовано на нове розслідування. Спочатку справу перекваліфіковано на звинувачення у грабежі, потім - на самоуправство, пізніше - на приховування злочину. Після повторного перекваляфікування на самоуправство справу повернуто на додаткове розслідування…Упродовж періоду, коли заявниця перебувала під запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд, їй було дозволено кілька разів виїхати за кордон для відвідування своїх родичів, та кілька разів вона це зробила без дозволу. Через 11 років і 4 місяці від початку порушення кримінальної справи прокурор закрив кримінальну справу щодо заявниці за відсутністю складу злочину.

[…] 55.Сторони не оскаржували те, що зобов’язання у вигляді підписки про невиїзд є втручанням у свободу пересування заявниці. Крім того, Суд раніше вже встановив у справах подібних до цієї, що в межах кримінального провадження в Україні таке втручання у право підозрюваного або обвинуваченого здійснюється відповідно до закону і відповідає законній  меті (див. серед іншого рішення у справі «Іванов проти України» (Ivanov v. Ukraine) № 15007/02, пп. 87-89, від 7 грудня 2006 року). Залишається встановити, чи було таке втручання «необхідним в демократичному суспільстві».

56. Оцінка «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає від Суду визначити, чи було таке оскаржуване втручання «пропорційним законній переслідуваній цілі» (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кіпріаноу проти Кіпру» (Kyprianou v. Ceprus) [GC], № 73797/01, пп. 170–171, ECHR 2005-…). Що стосується пропорційності втручання, Суд звертав особливу увагу на тривалість застосування заходу.

57. До заявниці було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд з 5 січня 1998 року до 22 жовтня 2008 року, тобто він тривав десять років, дев’ять місяців та дев’ятнадцять днів. Цим її було обмежено залишати своє місце проживання без дозволу протягом зазначеного часу (див. вище § 40).

58. Суд зазначає, що він вирішував питання сумісності статті 2 Протоколу № 4 із зобов’язанням не залишати в низці справ щодо Італії, включаючи справу Luordo (див. рішення у справі «Луордо проти Італії» (Luordo v. Italy), № 32190/96, п. 96, ECHR 2003-IX). В цій справі Суд встановив, що таке зобов’язання, застосоване до заявника під час триваючої процедури банкрутства, було непропорційним у зв’язку з його тривалістю протягом чотирнадцяти років і восьми місяців, навіть якщо не було відомо, чи хотів  заявник залишити місце проживання, та чи що було йому  відмовлено в дозволі. Однак у справі «Антоненков та інші проти України» (див. «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and others v. Ukraine), заява № 14183/02, пп. 59–67, рішення від 22 листопада 2005 року), у якій застосування такого обмеження тривало протягом розгляду кримінальної справи, що складало чотири роки і десять місяців, Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу № 4. Також у справі Федоров і Федорова (Fedorov and Fedorova v. Ukraine) (див. зазначене вище рішення «Федоров і Федорова проти Росії» (Fedorov and Fedorova v. Ukraine) пп. 32–47), у якій   зобов’язання не залишати місце проживання застосовувалось до заявника протягом чотирьох років і трьох місяців та чотирьох років і шести місяців, Суд визнав, що за обставин справи обмеження свободи пересування заявників не було непропорційним.

59. На думку Суду, справу заявниці слід відрізняти від справ «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and others v. Ukraine) і «Федоров і Федорова проти України» (Fedorov and Fedorova v. Ukraine). Суд перш за все зазначає, що тривалість сама по собі обмеження в цій справі була значно довшою, ніж у двох вищезазначених справах, і лише її тривалість могла бути достатньою, щоб дійти висновку, що застосування такого доходу було непропорційним. Крім того, тривале втручання здійснювалось в контексті обвинувачення у досить малозначному злочині.

60. Беручи до уваги вищезазначене, Суд робить висновок про те, що «справедливий баланс» між загальними інтересами та правами заявниці було порушено. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

.