Frontpage Slideshow | Copyright © 2006-2010 JoomlaWorks, a business unit of Nuevvo Webware Ltd.
Розмежування військових злочинів

Порядок проходження військової служби у збройних силах України та інших військових формуваннях України має встановлену регламентацію. Кожен військовослужбовець зобов’язаний нести службу протягом встановленого законом строку і безвідлучно знаходитися в частині, гарнізоні чи іншому місці служби. Такий порядок забезпечується цілим рядом нормативно-правових актів, основними з яких є Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу», Закон України «Про оборону України», загальновійськові статути Збройних Сил України, накази Міністерстава оборони України та ін.

Враховуючи важливість дотримання порядку проходження військової служби, Кримінальний закон визнає суспільну небезпечність посягань, спрямованих на порушення цього порядку і встановлює кримінальну відповідальність за їх вчинення.

 

З початку подій на Сході України (у Донецькій та Луганській областях) та запровадженням антитерористичної операції (АТО) питання кваліфікації та розмежування злочинів, які посягають на встановлений порядок несення військової служби набувають актуальності. Випадки масового залишення військовослужбовцями місць дислокації підрозділів збройних сил України в зоні АТО та військових частин, невиконання наказів командирів, ухилення від проходження служби зумовлюють потребу у правильній юридичній оцінці діянь, які часто за своїми ознаками є подібними.

Як повідомив на прес-конференції Генеральний прокурор України Ярема В.Г., за час антитерористичної операції відкрито 1 090 кримінальних проваджень щодо вчинення злочинів у військовій сфері, 4 579 військових проходять за цими провадженнями:

  • 76 - проваджень щодо непокори начальству (ст.402 КК України),
  • 119 - щодо дезертирства (ст.408 КК України),
  • 337 - самовільне залишення місця дислокації або військової частини (ст.407 КК України),
  • 34 - за фактом ухилення від військової служби (ст.409 КК України).

В рамках цих кримінальних проваджень оголошено про підозру 344 військовослужбовцям, 25 з яких заарештовано.

Найбільш близькими за своїми ознаками, а отже такими, що потребують особливої уваги правників при їх кваліфікації є злочини, передбачені ст. 402 та 403 КК України; 407 та 408 КК України, а також злочин передбачений ч. 2 ст. 409 КК України.

Так, стаття 402 КК України передбачає відповідальність за непокору, тобто відкриту відмову виконати наказ начальника або інше умисне невиконання наказу, який є обов’язковою для виконання вимогою командира (начальника) про вчинення або не вчинення військовослужбовцем будь-якої дії по службі, наприклад, наказ відбути в зону антитерористичної операції чи на полігон для подальшого проходження військової служби.

Відкрита відмова виконати наказ начальника виражається в усній або письмовій заяві військовослужбовця про його небажання виконати одержаний наказ. Це може проявлятись також у мовчазному демонстративному вчиненні дій, які засвідчують, що наказ не буде виконуватись. Іншою формою умисного невиконання наказу є те, що військовослужбовець відмовляється від його виконання, але відкрито про це не заявляє. Цей злочин є формальний, а настання тяжких наслідків в результаті його вчинення є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 402 КК України, що підвищує ступінь суспільної небезпечності цього злочину.

Натомість злочин, передбачений ст. 403 КК України за ознаками об’єктивної сторони є матеріальним, оскільки полягає у невиконання наказу начальника вчиненого за відсутності ознак, зазначених у ч. 1 ст. 402 КК України, та за умов, якщо таке невиконання спричинило тяжкі наслідки. Це означає, що тільки з настанням тяжких наслідків це злочин вважається закінченим. При цьому, тяжкість наслідків визначається органами слідства та судом з урахуванням усіх обставин справи. Такими наслідками, наприклад, можуть бути: зрив певних заходів щодо забезпечення бойової готовності частини, зрив бойового завдання, настання нещасних випадків із людьми, знищення або пошкодження бойової техніки, заподіяння великої майнової шкоди, тощо.

Отже об’єктивна сторона цього злочину характеризується тільки бездіяльністю і полягає у невиконанні, неточному або неповному виконанні законного наказу без відкритого демонстрування такої відмови та лише за наявності настання тяжких наслідків.

Відмінністю суб’єктивної сторони розглядуваних злочинів є те, що суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 402 КК України вчиняється лише з прямим умислом, тоді, як злочин, передбачений ст. 403 КК України – з необережною формою вини, тобто  в цьому складі злочину потрібно встановити відношення винного до настання тяжких наслідків, яке має бути необережним, тобто у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості.

В контексті розмежування вище згадуваних злочинів слід звернути увагу на подібність суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 402 КК України із злочином передбаченим ч. 2 ст. 409 КК України – відмова від несення обов’язків військової служби.

Як непокора так і відмова від несення обов’язків військової служби є найбільш зухвалими формами поведінки військовослужбовця під час проходження служби.

Так, непокора – відкрита відмова виконати конкретний наказ начальника полягає в усній та/або письмовій заяві військовослужбовця про невиконання наказу або в іншому демонстративному його невиконанні. При цьому військовослужбовець не має наміру відмовляється від подальшого проходження військової служби. А при відмові від несення обов’язків військової служби військовослужбовець відкрито та демонстративно заявляє про своє небажання нести військову службу взагалі, а не від виконання конкретного наказу. Як відмову від несення обов’язків військової служби слід кваліфікувати, наприклад демонстративне (явне) ігнорування встановленого порядку проходження військової служби.

Під час кваліфікації дій осіб, які містять ознаки злочину передбаченого ч. 2 ст. 409 КК України прийнято вважати, що відмова від несення військової служби передбачає, що особа відмовляється виконувати її: а) взагалі, назавжди; б) протягом певного терміну; в) постійно чи тимчасово-у певній військовій частині (підрозділі), на певній території, місцевості, у певному військовому формуванні, роді військ, під час надзвичайного чи воєнного стану; військового конфлікту чи бойової обстановки тощо; г) постійно або тимчасово – окремих обов’язків військової служби.

Підтвердженням цьому є рішення Кам’янобрідського районного суду м. Луганська від 26.05.2014 року за яким контрактник, який відмовився від несення служби по охороні та обороні об’єктів військової частини, що дислокується в м. Луганську був визнаний винним з призначенням покарання у вигляді 3 р. позбавлення волі із застосуванням ст.75 КК України.

Однак, на нашу думку, підхід до широкого тлумачення положень ч. 2 ст. 409 КК України та його застосування в судовій практиці дещо не узгоджується із змістом самої статті. Так, виходячи із загального змісту ознак злочину, що передбачає відповідальність за ст. 409 КК України мова іде про бажання особи ухилитися від військової служби шляхом самокалічення чи симуляції хвороби, підроблення документів чи іншого обману або ж відмовитись від несення військової служби.

Тобто, можна припустити, що законодавець, встановлюючи кримінальну відповідальність за відмову від несення обов’язків військової служби не пов’язував таку відмову з якимись особливими обставами та часовими критеріями, а мав на увазі, що така відмова має бути безумовною, пов’язанною з ігноруванням її проходження, тобто небажанням виконувати взагалі будь-які правила її проходження (дотримуватися субординації чи виконувати будь-які накази командирів). Адже в іншому випадку, коли наприклад військовослужбовець відмовляється від несення обов’язків військової служби протягом певного часу, на певній території чи в умовах особливого стану, в його діях є ознаки злочину, передбаченого ст. 402 КК України, а саме непокора.

Враховуючи неоднозначність у підході до тлумачення ч. 2 ст. 409 КК України та суворість покарання, передбаченого за цей злочин, вважаємо, що ч. 2 ст. 409 КК України може бути застосована лише у випадках, коли військовослужбовець повністю (на завжди) відмовляється від несення військової служби.

На практиці виникають проблеми і у питанні розмежування таких злочинів, як самовільного залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК України) та дезертирства (ст. 408 КК України.)

Подібність цих злочинів з об’єктивної сторони проявляється у тому, що, як самовільне залишення військової частини або місця служби, так і дезертирство можуть проявлятися у діях або у бездіяльності військовослужбовця, тобто вчинятися шляхом самовільного залишення військової частини або місця служби (будь-яке місце, де військовослужбовець повинен у перебіг певного часу виконувати свій військовий обов’язок або знаходитись за наказом чи дозволом начальника) або його нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Однак, якщо дезертирство має дві форми і є закінченим злочином з моменту, коли військовослужбовець фактично залишив розташування військової частини (місця служби) або нез’явився в частину (місце служби) протягом часу, вказаному у відповідному документі (посвідчення про відрядження, відпускна картка тощо.) то злочин, передбачений ст. 407 КК України має складнішу структуру і набагато більше форм його прояву.

Так, самовільне залишення військової частини або місця служби може проявлятися у: самовільному залишенні військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця (ч. 1 ст. 407 КК України); нез’явлення військовослужбовця строкової служби вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби але не більше місяця (ч. 1 ст. 407 КК України); самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім військовослужбовця строкової служби) тривалістю: а) понад десять діб, але не більше місяця; б) хоч і менше десяти діб, але не більше трьох діб, вчинені повторно протягом року (ч. 2 ст. 407 КК України); нез’явлення військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби) вчасно на службу без поважних причин тривалістю: а) понад десять діб, але не більше місяця; б) хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року (ч. 2 ст. 407 КК України); самовільне залишення військової частини або місця служби будь-яким військовослужбовцем тривалістю понад один місяць (ч. 3 ст. 407 КК України); нез’явлення вчасно на службу без поважних причин будь-якого військовослужбовця тривалістю понад один місяць (ч. 3 ст. 407 КК України).

Самовільне залишення частини або місця служби в даному випадку означає, що військовослужбовець залишив їх без одержавши дозволу відповідного начальника. А нез’явлення військовослужбовця на службу у встановлений строк полягає у тому, що залишивши військову частину або місце служби на законній підставі він, маючи об’єктивні можливості для повернення, своєчасно у частину або у місце служби не з’являється і знаходиться поза її розташуванням понад установлений строк.

Незважаючи на подібність об’єктивних ознак розглядуваних злочинів вони суттєво різняться між собою за ознаками суб’єктивної сторони.

Зокрема, самовільне залишення частини або місця служби (ст. 407 КК України) характеризується, як умисною так і необережною формою вини. Так, самовільне залишення частини або місця служби може вчинятися тільки умисно, а нез’явлення вчасно на службу без поважних причин – або умисно, або з необережності.

Що стосується дезертирства (ст. 408 КК України), то суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом і метою ухилитися від військової служби назавжди, взагалі, а не тимчасово. Тобто самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення на службу буде вважатися дезертирством лише у разі, якщо такі дії супроводжуватимуться бажанням військовослужбовця ухилитися від військової служби. При цьому, така мета може виникнути у військовослужбовця, як перед залишенням частини, так і вже в процесі вчинення самовільної відлучки, залишення частини або під час повернення у місце служби. Саме мета ухилитися від проходження служби, яка зумовлена такими мотивами, як боягузтво, небажання служити у певній місцевості, переносити тягар військової служби, відчуття недостатньої підготовленості до ведення бойових дій, тощо і відрізняє дезертирство (ст. 408 КК України) від самовільного залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК України).

 

Кваліфікуючими ознаками розглядуваних злочинів можуть бути умови воєнного стану чи бойова обстановка, з’ясування поняття яких в cучасних умовах значною мірою впливає на правову оцінку дій військовослужбовців в зоні АТО.

Законодавче визначення поняття воєнного стану знаходимо в Законі України «Про оборону України». Це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1ЗУ «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII); А згідно ст. 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 06.04.2000 № 1647-III воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Законодавче визначення поняття «бойова обстановка» відсутнє. Бойову обстановку слід розуміти, як певний стан військових з’єднань, частин (кораблів) та/або підрозділів за якими вони ведуть погоджені дії з метою знешкодження (розгрому) військового супротивника, оволодіння важливими районами (рубежами) або утримання їх і виконання інших тактичних завдань. Бойова обстановка може мати місце під час загальновійськового, танкового, протиповітряного, повітряного і морського, а також наступального та оборонного бою, бою в оточенні, відбиття висаджування морського дисанту тощо. Бойова обстановка виникає і під час загрози або відбиття агресії, зокрема з метою захисту державного кордону від посягань із зовні і боротьби з деверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території України.

Отже в умовах ведення АТО до військовослужбовців, які вчинили злочини, передбачені розділом XIX Кримінального кодексу України, як кваліфікуючою ознакою може бути визнано лише вчинення таких злочинів в умовах бойової обстановки.

Як бачимо, в питанні правового регулювання посягань на  встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби, чинний Кримінальних кодекс України є недостатньо чітким, тому події на Сході України та випадки масового притягнення військовослужбовців до кримінальної відповідальності ставлять перед правниками нагальну потребу у ретельному дослідженні, вивченні, співставленні та розмежуванні злочинів, передбачених Розділом XIX КК України для їх правильної кваліфікації та призначенні покарань, співмірних вчиненому.