Frontpage Slideshow | Copyright © 2006-2010 JoomlaWorks, a business unit of Nuevvo Webware Ltd.
Правові позиції Європейського суду з прав людини щодо провокації злочину правоохоронцями

Станом на сьогоднішній день таке негативне соціальне явище як корупція активно процвітає у нашій державі. Її ознаки прослідковуються в усіх ешелонах влади як місцях, так і на загальнодержавному рівні. Про корупцію як реальну загрозу національній безпеці в Україні з високої трибуни заявляють можновладці, представники правоохоронних органів, прокуратури, преси. Розквіт корупції створює реальну загрозу не лише демократичному розвитку держави, а й її існуванню. Дане негативне явище руйнує моральні стереотипи та суспільні цінності, дискредитує державу на міжнародному рівні, давно підірвало авторитет державних органів в очах громадян.

 

 

Про актуальність даної проблеми може свідчити те, що практично кожного року в законодавство, яке регламентує фундаментальні засади боротьби з корупційними діяннями, їх запобігання та попередження, вносяться відповідні зміни та доповнення. Даний процес можна прослідкувати, проаналізувавши розділ XVII Кримінального кодексу України (далі – КК), який носить назву «злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг». Для прикладу, 18.04.2013 року до ст. 386 КК були внесені зміни, які поміж іншого торкнулися і самої назви суспільно небезпечного діяння, якому надали більш ширшого значення: «неправомірна вигода» замість традиційного «хабара».

Те ж саме стосується і боротьби з розповсюдженням наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів та їх аналогів. Створюючи перед керівництвом держави штучне враження про позитивні результати в цій боротьбі, правоохоронці буквально рапортують про нові і нові викриття корупціонерів та розповсюджувачів наркотичних засобів. Між тим, суспільство взагалі не відчуває наслідків такої роботи. Адже змінити назву статті, чи покращити статистику не значить досягти ефективних показників у боротьбі з даною категорією кримінальних правопорушень. Часто проблема лежить в площині дотримання букви закону тими правоохоронцями, які проводять оперативно-розшукові заходи в ході такої боротьби. Іншими словами, буквально придумуючи різноманітні «оперативні комбінації» по викриттю корупціонерів та наркодилерів, «на чисту воду» виводяться люди, які без стимулювання з боку правоохоронців таких дій ніколи б не вчиняли. Має право на життя і думка, що правоохоронці просто усувають з ринку дрібних наркоторговців чи «білих комірців», які їм не платять. Фактично: має місце провокація злочину з метою подальшого викриття.

В науковій літературі, ще задовго до прийняття чинного КК існувала думка, що висока латентність хабарництва зазвичай пояснюється труднощами виявлення та доказування цих посягань. В приховуванні хабарництва зацікавлені всі його учасники. Випадки одержання хабара частіше за все стають предметом уваги правоохоронних органів лише тоді, коли має місце вимагання хабара або ж не виконується дія, за яку давався хабар [с. 157][1]. Автор статті в той період висловив думку про можливе узаконення провокації хабара як способу боротьби з корупцією, однак така думка не знайшла підтримки серед законотворців.

Не дивлячись на це, в судовій практиці в кримінальних справах доволі часто доводиться стикатись з випадками, коли вчинення посадовою особою злочинного діяння спровоковане самими працівниками міліції чи інших правоохоронних органів. Як правило, такі провокаційні дії мають місце серед кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів та щодо кримінальних правопорушень пов’язаних з отриманням неправомірної вигоди. Іншими словами, історія злочину банально моделюється самими правоохоронцями, тобто без стимулювання правоохоронцями до вчинення злочину, такого б не відбулося.

А тому, щоб краще зрозуміти суть провокаційних дій, які вчиняються представниками правоохоронних органів, слід звернути увагу на практику Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Зокрема, в справі «Раманаускас проти Литви» рішення від 5 лютого 2008 року ЄСПЛ в п. 49 зауважив, що він (ЄСПЛ) усвідомлює, які труднощі виникають у поліції при пошуку та збиранні доказів під час виявлення та розслідування злочинів. Правоохоронні органи при виконанні своїх завдань все частіше змушені використовувати негласних агентів та інформаторів, вдаватися до негласних оперативно-розшукових заходів, зокрема для боротьби з організованою злочинністю й корупцією.

Крім того, корупція стала основною проблемою у багатьох країнах, що засвідчує Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією. За змістом положень цього документа можна використовувати такі спеціальні слідчі методи, як діяльність негласних агентів, якщо це необхідно для збирання доказів у цій сфері, за умови непорушення прав і зобов’язань, які випливають із міжнародних багато­сторонніх спеціальних конвенцій, наприклад стосовно прав людини (п. 50). З огляду на це використання спеціальних слідчих методів, зокрема негласних заходів, саме по собі не може порушити право на справедливий судовий розгляд справи. Проте у зв’язку з тим, що при здійсненні цих заходів виникає ризик підбурювання з боку поліції, межі їх застосування мають бути чітко визначені (п. 51).

Питання щодо допустимості доказів у справі – це насамперед предмет регулювання національного законодавства і, як правило, саме національні суди уповноважені давати оцінку наявним у справі доказам. ЄСПЛ, зі свого боку, повинен переконатися, що провадження в цілому, зокрема спосіб отримання доказів, було справедливим (див. рішення від 23 квітня 1997 р. у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів», № 21363/93, № 21364/93, № 21427/93 та № 22056/93, п. 50; рішення від 9 червня 1998 р. у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», № 25829/94, п. 34; ухвалу від 6 травня 2003 р. щодо неприйнятності справи «Секейра проти Португалії», № 73557/01; ухвалу від 6 квітня 2004 р. щодо неприйнятності справи «Шеннон проти Сполученого Королівства», № 67537/01). У такому випадку ЄСПЛ зобов’язаний не визначати, чи певні докази було отримано незаконно, а перевіряти, чи така «незаконність» не спричинила порушення іншого права, гарантованого Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

Провокація злочину є недопустимою з огляду на правову позицію Верховного Суду України (далі – ВСУ), викладену в узагальненні цього суду від 01.01.2008 року про «Практику розгляду судами справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів», в якому ВСУ вказує на обов’язковість застосування судової практики ЄСПЛ при проведені досудового слідства, а відтак судам при розгляді таких справ необхідно перевіряти, чи не було з боку працівників міліції та їхніх довірених осіб підбурювання та організації придбання і збуту наркотичного засобу.

У вищевказаному листі ВСУ посилається на вищезгадане рішення ЄСПЛ у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» в якому суд зазначив, що використання негласних агентів має бути обмеженим і забезпеченим гарантіями навіть у справах, пов'язаних із боротьбою з торгівлею наркотиками. Суспільним інтересом не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку працівників міліції. В даному рішенні у п. 38 судом встановлено, що в цій справі необхідно визначити, чи вийшла діяльність працівників поліції за межі функцій негласних агентів. Суд також не виявив жодних доказів на підтримку аргументів Уряду про те, що заявник мав намір вчинити злочин. За таких обставин можна зробити висновок, що двоє поліцейських не обмежилися пасивним розслідуванням злочинної діяльності Тейксейра де Кастро, а навпаки, вдалися до спонукання вчинити злочин.

Аналогічною викладеній є позиція в рішенні ЄСПЛ у справі «Ваньян проти Росії». В п. 46 даного рішення зазначено, що із вимог справедливого суду за ст. 6 Конвенції випливає, що суспільний інтерес в боротьбі проти наркоторгівлі не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації міліції.

Разом з тим, ЄСПЛ не визнав провокаційними дії правоохоронних органів у справі «Мілінііне проти Литви» (рішення від 24 червня 2008 року). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що в даній справі відсутні відомості про вчинення заявницею злочинів раніше, зокрема, пов’язаних з корупцією. Однак ініціатива в даній справі належала виключно приватній особі. З урахуванням того, що особа мала поліцейську підтримку, роблячи заявниці пропозицію про виплату значної суми, і була забезпечена технічними засобами для запису їхньої розмови, можна дійти висновку, що поліція чинила вплив на хід подій. Проте ЄСПЛ не знаходить, що поліція допустила зловживання, зважаючи на її обов’язок перевіряти повідомлення про вчинення злочину і важливості протидії негативного впливу судової корупції на верховенство права в демократичному суспільстві. Вирішальним фактором є не роль поліції, а поведінка вказаної особи і заявниці.

Тому ЄСПЛ визнає, що в підсумку можна стверджувати, що поліція «приєдналася» до злочинної діяльності, а не ініціювала її. Дії поліції, таким чином, можна охарактеризувати як таємну роботу, але не як провокацію, яка порушувала б п. 1 ст. 6 Конвенції. Така модель боротьби була законно прийнята і застосована. Крім того, прокуратура здійснювала належний нагляд, хоча судовий контроль був би більш доречний при такій прихованій системі розслідування.

Наведене вище дає підстави дійти висновку про те, що ЄСПЛ чітко розмежував межі дозволеного під час проведення правоохоронними органами негласних слідчих дій. Тобто якщо вказані працівники, з метою штучного збільшення показників боротьби зі злочинністю, спеціально залучають для цього підготовлену особу, яка в подальшому під їхнім контролем активними діями провокує «злочинця» до вчинення кримінального правопорушення, то докази на підтвердження винуватості, здобуті в ході такої провокації суд зобов’язаний визнати як недопустимі, а особу обвинуваченого – виправдати. Разом з тим, коли представники правоохоронних органів обмежились пасивним спостереженням за злочинною поведінкою особи і в ході проведення негласних слідчих дій мав місце судовий контроль за дотриманням прав та свобод особи, зібрані докази будуть відповідати усім критеріям належності, допустимості та достовірності.

Слід розуміти, що кримінальне правопорушення, вчинене внаслідок його провокації з боку правоохоронців – не несе суспільної небезпеки.