Frontpage Slideshow | Copyright © 2006-2010 JoomlaWorks, a business unit of Nuevvo Webware Ltd.
Особливості реалізації права на приватизацію земельної ділянки за набувальною давністю

Набуття прав на земельну ділянку за давністю користування цікавить багатьох громадян. Це пов’язано з тим, що багато з них ще не оформили прав на землю, та у зв’язку із виникненням певних конфліктних ситуацій велику надію покладають на норми статті 119 Земельного кодексу України, часто не до кінця аналізуючи їх зміст, однак мотивують належність того чи іншого земельного наділу його довготривалим (15 чи й більше років) використанням.

Характерною проблемою для набувальної давності є недостатності роз’яснення законодавством умов яких потрібно додержуватися, щоб набути право на земельну ділянку за набувальною давністю.

При вирішенні питання про порядок набуття права власності на землю за набувальною давністю стаття 344 Цивільного Кодексу України (ЦК) відсилає нас до норм спеціального законодавства, яким є Земельний кодекс України (ЗК). На відміну від ЦК він не розглядає набувальну давність як самостійний спосіб набуття права власності на землю.

Частиною 1 статті 119 ЗК передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗК.

Як вбачається із положень вищенаведеної норми, право на земельну ділянку за давністю користування не виникає автоматично. Окрім того, нормою ЗК також встановлено низку необхідних критеріїв, які є невід’ємними ознаками давності користування.

Набувальна давність — це набуття громадянами права на земельну ділянку за давністю користування. Умовою набуття такого права виступає:

-   Добросовісне користування земельною ділянкою – як правило полягає у тому, що користувач (володілець) земельної ділянки не знав або не усвідомлював чи не повинен був знати про незаконність (неправомірність) такого використання землі.

-   Відкрите використання земельної ділянки – полягає у тому, що використання земельної ділянки здійснювалось відкрито, без приховування цього факту від третіх осіб чи органів державної влади або місцевого самоврядування.

-   Безперервне використання – користування земельною ділянкою, до моменту звернення громадянина із клопотанням до розпорядника земель про передачу земельної ділянки на підставі набувальної давності, здійснювалось протягом усього часу її використання без перерв.

-   Відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на земельну ділянку - за змістом статті 126 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону. Отже, документами, що свідчать про наявність у громадянина прав на земельну ділянку слід вважати відповідний державний акт на право власності на земельну ділянку чи договір оренди землі.

Наявність у громадянина рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади щодо набуття права на земельну ділянку, практично позбавляє потреби повторного звернення особи до розпорядника земель (за винятком випадків, коли таке рішення потребує внесення змін або не може бути реалізовано відповідно до положень чинного законодавства через свою невідповідність йому тощо). Окрім того, за змістом норми, саме рішення органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади є результатом розгляду клопотання про передачу громадянину у власність або надання у користування земельної ділянки, а отже, реалізація положень статті 119 Земельного кодексу України завершується прийняттям рішення про набуття прав на земельну ділянку через давність користування, у зв’язку із чим, присутність відповідно акта органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади щодо набуття прав на землю може виключати необхідність застосування набувальної давності. З огляду на викладене вище, вбачається, що інститут набувальної давності у земельному законодавстві поширюється лише на випадки фактичного володіння земельною ділянкою.

Термін володіння земельною ділянкою - строк володіння земельною ділянкою, згідно якого за положеннями статті 119 Земельного кодексу України виникає набувальна давність, повинен становити не менше 15 років. Використання земельної ділянки менш встановленого терміну може бути підставою для спростування виникнення давності користування земельною ділянкою у громадянина.

Суб’єкти набувальної давності - за вимогами Земельного кодексу України можуть бути лише фізичні особи, що є громадянами України. Одночасно, суттєвим недоліком норм статті 119 Земельного кодексу України є те, що нею не визначено механізму встановлення чи доведення ознак (критеріїв) давності користування. Однак, громадянину, який заявляє про давність володіння земельною ділянкою, слід обґрунтувати (довести) відповідному повноважному органу добросовісність, відкритість і безперервність використання ділянки протягом 15 років.

В іншому випадку, присутність права набувальної давності у особи необхідно вивчати посадовим особам уповноваженого органу під час підготовки та розгляду питання, що усуне будь-які сумніви у правомірності прийнятого рішення. При цьому, у разі відмови у задоволені клопотання про набуття прав на земельну ділянку, зважаючи на наявність належних доводів про давність володіння земельною ділянкою, очевидною стає безпідставність відмови у передачі земельної ділянки та полегшується можливість скасування оскаржуваного рішення. Доказами давності володіння землею, у такому випадку, можуть бути як певні матеріальні доводи (копії документів, відомості земельно-кадастрової документації), так і покази свідків, тощо. Одночасно із цим, суд при розгляді спору зобов'язаний зажадати відповідних доказів про присутність ознак набувальної давності.

Таким чином збір додатків та долучення їх до відповідного клопотання, полегшить в подальшому відповідну підготовку до судового розгляду. Хоча, безпосередньо доведення давності користування при зверненні із клопотанням не вимагається нормою закону, а отже не є обов'язком, а лише правом громадянина та реалізується ним на власний розсуд. Разом з цим, у частині 2 статті 119 Земельного кодексу України міститься визначення про те, що передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, саме по собі здійснення добросовісного, відкритого та безперервного користування земельною ділянкою протягом строку набувальної давності не є єдиною та безпосередньою підставою для виникнення в особи права власності або права користування земельною ділянкою. Практично, давність користування землею є лише умовою для застосування інших передбачених способів набуття прав громадян на земельні ділянки через надання громадянину права на звернення із клопотанням до органу державної влади або органу місцевого самоврядування стосовно передачі у власність або надання у користування земельної ділянки.

Системний аналіз норм Земельного кодексу України дозволяє стверджувати, що найбільш наближеним до порядку передачі земельних ділянок громадянам за давністю користування є порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, що передбачений статтею 118 Земельного кодексу України. При цьому, при передачі земельної ділянки за набувальною давністю слід ураховувати особливості надання земельних ділянок певних категорій земель, їхнє цільове призначення (використання), що встановлені Земельним кодексом України. До речі, розмір земельної ділянки, яка передається на підставі набувальної давності, буде визначатися у межах норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам (частина 1 статті 119, стаття 121 Земельного кодексу України).