Frontpage Slideshow | Copyright © 2006-2010 JoomlaWorks, a business unit of Nuevvo Webware Ltd.
Особливості реалізації права на приватизацію земельної ділянки за набувальною давністю

Набуття прав на земельну ділянку за давністю користування цікавить багатьох громадян. Це пов’язано з тим, що багато з них ще не оформили прав на землю, та у зв’язку із виникненням певних конфліктних ситуацій велику надію покладають на норми статті 119 Земельного кодексу України, часто не до кінця аналізуючи їх зміст, однак мотивують належність того чи іншого земельного наділу його довготривалим (15 чи й більше років) використанням.

Характерною проблемою для набувальної давності є недостатності роз’яснення законодавством умов яких потрібно додержуватися, щоб набути право на земельну ділянку за набувальною давністю.

Детальніше...
 
Виправдальний вирок (ч.1 ст. 359 КК України)

 

Справа № 1304/3467/12                 Головуючий у 1 інстанції: Волоско І.Р.

Провадження № 11/783/126/15         Доповідач:  Марітчак Т. М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

18 вересня 2015 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

Головуючого                                                    Марітчака Т.М.,

суддів апеляційного суду                               Ревера В.В. та Галина В.П.,

за участю прокурора                                       Зеніна Г.К,

та підсудної                                                      ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу підсудної ОСОБА_5 на вирок Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року, -

встановила:

вироком Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року,

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженку м. Львова, українку, громадянку України, незаміжню, з середньою спеціальною освітою, непрацюючу, без судимості, мешканку АДРЕСА_1,

визнано винною та засуджено за ч. 1 ст. 359 КК України до штрафу у розмірі 250 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 4 250,00 (чотири тисячі двісті п'ятдесят) грн. в дохід держави.

Суд першої інстанції також постановив скасувати підсудній ОСОБА_5 обраний щодо неї запобіжний захід - підписку про невиїзд, після вступу вироку в законну силу та вирішив питання з речовими доказами у справі.

Зазначеним вироком встановлено, що ОСОБА_5 в грудні 2011 ? січні 2012 року, вчинила незаконне придбання та збут спеціальних технічних засобів (СТЗ) негласного отримання інформації, яке виразилось у тому, що підсудна попередньо узгодивши найменування та кількість товарів із співробітниками ВКР УСБ України у Львівській області, які діяли в рамках спрямованого на припинення функціонування каналу збуту СТЗ негласного отримання інформації оперативно-розшукового заходу «оперативна закупівля», на Інтернет-сайтах «еВау» та «DХ» придбала спеціальні технічні пристрої у вигляді: комп'ютерної миші ? 5 шт., ручок ? 13 шт., годинників ? 8 шт., вішаків ? 2 шт., флешок ? 8 шт., а також USB - кабелі до кожного із пристроїв ? 20 шт. та зарядні пристрої ? 3 штуки. Після доставки у поштові відділення № 59 у м. Львові та в с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області замовлених спеціальних технічних засобів отримання інформації, ОСОБА_5 забрала їх особисто та за допомогою свого знайомого ОСОБА_6 і 10 січня 2012 року, в приміщенні кафе «Де-Манджаро», що по вул. Галицькій, 10, в м. Львові, передала їх частину співробітникам ВКР Управління СБ України у Львівській області відповідно до попередньої домовленості. Крім того, під час зустрічі в кафе ОСОБА_6 приніс решту технічних засобів в пакеті, який ОСОБА_5 виклала на стіл, і в ньому знаходилися годинник LCD, ручки та флешки, обладнані мініатюрними відеокамерами та мікрофонами, всього 13 електронних пристроїв у вигляді авторучок, 5 електронних технічних пристроїв у вигляді оптичних маніпуляторів «мишка», 7 наручних годинників (4 чорного та 3 сріблястого кольору), 2 об'єкти (вішаки чорного та білого кольорів), які відповідно до висновку експерта № 38 від 23 січня 2012 року придатні для негласного отримання інформації і відносяться до спеціальних технічних пристроїв негласного отримання інформації. За проданий товар підсудна ОСОБА_5 отримала оплату у розмірів 12 500 грн., а в подальшому за це була притягнута до кримінальної відповідальності.

Не погоджуючись з вироком Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року, підсудна ОСОБА_5 подала на нього апеляцію, в якій просить скасувати оскаржуваний вирок та постановити новий, яким виправдати її у вчинені злочину за ч. 1 ст. 359 КК України на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України, за відсутністю у її діях складу злочину.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянтка зазначає, що працівники СБУ порушили грань між законним втручанням таємного агента й провокуванням. Крім того, її законні права було грубо порушено при проведенні експертизи, яка підтвердила належність окремих предметів до СТЗ негласного отримання інформації. Суд першої інстанції, на думку апелянтки, також не прийняв практику Європейського суду у справі «ОСОБА_20 проти Португалії» від 09 червня 1998 року, в якому Європейський суд зазначив, що використання негласних агентів має бути обмеженим і забезпеченим гарантіями. Суспільним інтересом не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання з боку правоохоронних органів.

В даному випадку, вона ОСОБА_5, відповідно до ст. 57 Конституції України, не мала змоги знати свої обов'язки в частині купівлі товарів, які відносяться до СТЗ зняття інформації, оскільки їх статус визначається документами «для службового користування» і не доведені у встановленому порядку до відома населення.

На думку ОСОБА_5 об'єктивної строни злочину на час замовлення і передачі замовнику не було, оскільки технічні засоби не були в статусі СТЗ негласного зняття інформації, а просто як технічні засоби. На думку підсудної ОСОБА_5, в її діях відсутня і суб'єктивна сторона даного злочину, оскільки вона не мала жодного умислу вчиняти дії суспільно небезпечного характеру, не передбачала і не бажала настатння небезпечних наслідків внаслідок їх вчинення.

Судом не доводедено, що ОСОБА_7 купляв у неї СТЗ зняття інформації. Це все на словах, оскільки не має доказів, поштового конверта, самого ОСОБА_7 та самого предмета «злочину», ні матеріальних, ні документальних доказів. Відмова у порушені кримінальної справи стосовно ОСОБА_7, є доказом того, що ніяких протиправних дій він не скоював і не вчинив, тобто не купував забороненого, а вона не продавала (т. 2, а.с. 224).

Заслухавши доповідача, апелянтку ОСОБА_5 про скасування вироку і закриття провадження у кримінальній справі, думку прокурора про відмову в задоволені апеляції і залишення оскаржуваного вироку без змін, обговоривши доводи апеляції та перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що апеляція підсудної ОСОБА_5 підлягає до задоволення з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, вироком суду першої інстанції ОСОБА_5 визнана винною та засуджена за незаконне придбання та збут спеціальних технічних засобів (СТЗ) негласного отримання інформації, за ч. 1 ст. 359 КК України.

При цьому судом першої інстанції встановлено, що підсудною ОСОБА_5 в 2011 році в інтернеті було розміщено оголошення щодо продажу нею обладнання, яке за своїми технічними характеристиками та призначенням може бути віднесено до спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, з контактним номером мобільного телефону ОСОБА_5.

У жовтні 2011 року правоохоронним органом (в рамках оперативно-розшукової справи  №2115) шляхом моніторингу інтернет ресурсів, на одному із сайтів було виявлено інформацію, про реалізацію товарів, які містили ознаки СТЗ, з номером мобільного телефону продавця (ОСОБА_5). Таким чином була одержана інформація про здійснення ОСОБА_5 незаконного придбання та реалізацію спеціальних технічних засобів отримання інформації й 31 жовтня 2011 року для її перевірки, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та згідно з Інструкцією про порядок проведення оперативної закупівлі та контрольованого постачання предметів, товарів і речовин, у тому числі заборонених до обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форм власності начальником ВКР УСБУ у Львівській області за погодженням з начальником УСБУ у Львівській області та заступником прокурора Львівської області  винесено постанову про проведення оперативної закупівлі у ОСОБА_5 спеціальних технічних засобів (СТЗ) негласного отримання інформації.

Через контактний номер мобільного телефону і відбувся подальший зв'язок з нею представників правоохоронного органу. Зустрічей підсудної ОСОБА_5 із співробітниками ВКР УСБУ у Львівській області було кілька, на них обговорювались питання купівлі-продажу партії означених технічних засобів на загальну суму 12 500 грн. Ініціаторами зустрічі завжди були співробітниками ВКР УСБУ у Львівській області.

Для проведення оперативної закупівлі оперативному співробітнику ОСОБА_8, який дав добровільну згоду на участь в оперативно-розшуковому заході, були видані кошти в сумі 12 500 грн. 14 грудня 2011 року  ОСОБА_9 та ОСОБА_8 - співробітниками Управління СБУ у Львівській області, які діяли на виконання постанови про проведення оперативної закупівлі, була проведена зустріч з ОСОБА_5. Остання в ході зустрічі повідомила, що може продати різні види технічних пристроїв для отримання інформації. В подальшому їй було передано 12 500 грн., які вона внесла на свій приватний рахунок у відділенні ПрАТ «Приватбанк» і зобовязалась до кінця грудня 2011 року доставити товар в Україну та передати замовнику (т. 1, а.с. 23-29).

Суд першої інстанції, постановляючи вирок, прийшов до висновку, що під час досудового розслідування кримінальної справи про обвинувачення ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 359 КК України, працівниками правоохоронних органів не було порушено п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, оперативна закупівля в ОСОБА_5 спеціальних технічних засобів зняття інформації, з метою припинення функціонування каналу збуту цих засобів є законною, проведеною в рамках чинного в Україні законодавства. Судом першої інстанції також не встановлено неправомірних дій працівників правоохоронних органів, які б певним чином спровокували ОСОБА_5 до вчинення інкримінованого їй злочину.

Крім того, своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що рішення про продажу СТЗ негласного зняття інформації підсудна ОСОБА_5 приймала самостійно, виходячи із свого суб'єктивного бажання реалізувати товар, заробивши при цьому певну суму коштів, оскільки це був один із способів її заробітку. При цьому підсудна ОСОБА_5 самостійно підшуковувала конкретні товари за певними ознаками та характеристиками, зокрема, наявністю в них обладнання, яке здатне здійснювати відео та фото фіксацію.

Виходячи із практики Європейського суду  як джерела права, колегія суддів приходить до переконання, що для оцінки даної ситуації на предмет наявності ознак підбурювання особи до вчинення злочину співробітниками правоохоронних органів і в кінцевому випадку з'ясування того, чи мало місце порушення п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини (право на справедливий суд) у зв'язку з провокацією злочину, на що покликається підсудна ОСОБА_5 у своїй апеляції, необхідно проаналізувала рішення Європейського суду з прав людини, зокрема постановлені ним у справах:«ОСОБА_13 проти Литви», «ОСОБА_17 проти Швейцарії», «ОСОБА_20 проти Португалії», «ОСОБА_14 проти Російської Фендерації», та «Калабро проти Італії», та саме поняття провокації злочину (підбурювання до злочину) дане ЄСПЛ у справі «ОСОБА_13 проти Литви».

Як убачається з наведених рішень Європейського суду з прав людини, при визначенні того, чи мало місце порушення п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції (право на справедливий суд) у зв'язку з провокацією злочину, ЄСПЛ оцінює ситуацію на предмет наявності ознак підбурювання особи до вчинення злочину співробітниками правоохоронних органів.

Однак, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, належним чином, у відповідності до рішень Європейського суду з прав людини, не оцінив ситуацію на предмет, наявності ознак підбурювання особи до вчинення злочину співробітниками правоохоронних органів, не проаналізував його відповідні рішення, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про відсутність підбурювання підсудної ОСОБА_5 до вчинення злочину в діях працівників правоохоронних органів та визнав її винною за ч. 1 ст. 539 КК України.

Так, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях наводив визначення «провокації», зокрема дане ним у постанові по справі «ОСОБА_13 проти Литви»: «Провокація з боку поліції відбувається в тих випадках, коли співробітники правоохоронних органів або особи, що діють за їх дорученням, не обмежуються розслідуванням злочинної діяльності переважно пасивно, а чинять такий вплив, що підбурюють до вчинення злочину, який інакше не було б вчинено, для того, щоб розкрити злочин, а саме отримати докази його здійснення і почати кримінальне переслідування ...».

При визначенні того, чи обмежилися співробітники правоохоронних органів переважно пасивним встановленням обставин можливого вчинення злочину, ЄСПЛ розглядає два фактори: наявність підстав для проведення відповідних заходів та роль співробітників правоохоронних органів у скоєнні злочину.

Так, у справі «ОСОБА_20 проти Португалії» ЄСПЛ дійшов висновку, що компетентні органи не мали вагомих підстав підозрювати в панові ОСОБА_20 торговця наркотиками; навпаки, він не мав судимостей і не перебував під попереднім слідством. Насправді він не був відомий працівникам поліції, які вступили з ним в контакт за посередництва ОСОБА_11 і ОСОБА_12... Крім того, наркотиків вдома у заявника не було, він їх отримав від третьої особи, яка, в свою чергу, отримала їх від іншої особи... Та й у рішенні Верховного суду ... не зазначено, що заявник мав під час його арешту при собі більше наркотиків, аніж той обсяг, про який його просили співробітники поліції, і тим самим не вийшов за межі тих дій, до яких його спонукувала поліція. Неодмінним висновком із цих обставин є те, що два співробітники поліції не обмежилися переважно пасивним способом розслідуванням злочинної діяльності пана ОСОБА_20, а впливали на нього, підбурюючи до вчинення правопорушення.

Належними підставами здійснення названих вище заходів ЄСПЛ визнає конкретні і достатні фактичні дані, що вказують на можливе вчинення особою злочину. Однак, як убачається з матеріалів кримінальної справи, таких даних у працівників правоохоронних органів не було, особу ОСОБА_5 вони встановили за своєю ініціативою, шляхом моніторингу інтернет ресурсів, без жодної зовнішньої інформації про вчинення нею чи готування до вчинення будь-яких злочинів.

Якщо виділити всі сформульовані Судом у Постанові «ОСОБА_14 проти Російської Фендерації» вимоги до проведення «перевірочної закупівлі», то ми побачимо, що він вказав, що: для проведення «перевірочної закупівлі» у правоохоронних органів повинні бути конкретні відомості про те, що особа займається протиправною діяльністю, з метою перевірки яких і проводиться даний захід; наявність цих відомостей має бути перевірено судом, і простого посилання на те, що вони були в розпорядженні відповідних органів, тут недостатньо; використання для обвинувачення особи доказів, отриманих у результаті підбурювання її до вчинення злочину, тобто проведення «перевірочної закупівлі» за відсутності конкретних перевірених відомостей, порушує принцип справедливості судового розгляду.

Європейський Суд також підкреслив, що просту заяву співробітників міліції в суді, що вони володіли відповідною інформацією, якщо її не було перевірено (і, треба думати, підтверджено) судом, не може бути розцінено як належну підставу для проведення «перевірочної закупівлі».

На підставі аналізу вищенаведених рішень ЄСПЛ, колегія суддів приходить до висновку, що працівники правоохоронних органів не мали вагомих підстав підозрювати ОСОБА_5 у вчинені злочинів, у тому числі і в умисному придбанні та розповсюдженні спеціальних технічних засобів зняття інформації, навпаки, вона не мала судимостей і не перебувала під попереднім слідством, не стояла в них на жодних обліках, не було жодної зовнішньої інформації про вчинення нею чи готування до вчинення будь-яких злочинів, вона не була відома працівникам правоохоронних органів, які вступили з нею в контакт за посередництва її знайомого ОСОБА_10, а відповідна інформація, здобута працівниками правоохоронного органу шляхом моніторингу інтернет ресурсів, про ніби-то незаконне придбання і збут ОСОБА_5 спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації не було перевірено та підтверджено судом.

Крім того, спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації в ОСОБА_5 вдома не було, вона їх отримала від третьої особи, після отримання від працівників СБУ 12 500 грн. на їх придбання. При вилученні технічних засобів, ОСОБА_5 не мала їх при собі більше, аніж той обсяг, про який її просили співробітники правоохоронних органів, і тим самим не вийшла за межі тих дій, до яких її спонукали працівники СБУ.

Суд у справі«ОСОБА_14 проти Російської Фендерації» також прийшов до висновку, що результати оперативно-розшукового заходу можуть бути покладені в основу вироку лише в разі їх відповідності вимогам закону, в першу чергу, звертається увага на необхідність наявності постанови про проведення такого заходу, а також відомостей про те, що умисел на вчинення злочину сформувався незалежно від діяльності співробітників оперативних органів і особа провела всі підготовчі дії для вчинення протиправного діяння.

Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу зазначених рішень ЄСПЛ приходить до висновку, що суд першої інстанції, в порушення вимог закону, безпідставно визнав як доказ винуватості підсудної ОСОБА_5 результати оперативної закупівлі технічних засобів зняття інформації, оскільки не звернув увагу на те, що відповідна інформація, про ніби-то незаконне придбання і збут ОСОБА_5 спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації не була перевірена та підтверджена судом, а умисел на вчинення даного злочину сформувався в ОСОБА_5 лише внаслідок підбурювання її співробітниками оперативних служб до вчинення таких дій і вона до їх втручання не провела жодної підготовчі дії для вчинення інкримінованого їй протиправного діяння та не вчинила б його без відповідного спонукання зі сторони працівників правоохоронного органу.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що така інформація працівників правоохоронного органу, отримана ними за власною ініціативою, шляхом моніторингу інтернет сайтів, не була перевірена і підтверджена судом, а постанову про проведення оперативної закупівлі технічних засобів негласного зняття інформації в підсудної ОСОБА_5 виніс працівник цього ж підрозділу, з наступним затвердженням його ж вищестоячим керівником та заступником прокурора Львівської області.

Що стосується ролі співробітників правоохоронних органів у скоєнні злочину, то ЄСПЛ розглядає момент початку здійснення ними відповідного заходу, щоб визначити, чи «приєдналися» вони до злочину, який особа вже почала здійснювати без будь-якої участі з їхнього боку. У разі відсутністі у сторони звинувачення явних доказів того, що провокація по суті не мала місця, обов'язок розглянути заяву особи про здійснену відносно неї провокацію, встановити відповідні фактичні обставини справи і з'ясувати, чи вбачаються її ознаки, лягає на національний суд.

Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні в справі «ОСОБА_20 проти Португалії» від 09.06.1998 року зазначив, що використання негласних агентів має бути обмеженим і забезпеченим гарантіями навіть у справах, пов'язаних із боротьбою з торгівлею наркотиками. Суспільним інтересам неможна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку працівників правоохоронних органів. Якщо дії агентів, що працюють під прикриттям, спонукали особу вчинити злочин, і ніщо не припускає, що його було б скоєно без такого втручання, то такі дії агентів виходять за рамки допустимих і є провокацією.

Вимоги справедливого судового розгляду у кримінальних справах, що містяться в статті 6 Конвенції, на думку Європейського Суду, ведуть до того, що публічні інтереси у сфері боротьби навіть з обігом наркотичних засобів не можуть бути підставою для використання доказів, отриманих у результаті провокації зі сторони працівників міліції чи інших правоохоронних органів. Якщо злочин був спровокований діями таємного агента і ніщо не вказує на те, що він був би вчинений і без будь-якого втручання, то ці дії агента вже є підбурюванням до вчинення злочину.

Європейський суд неодноразово вже розглядав використання в кримінальному судочинстві доказів, отриманих у результаті провокації з боку представників державної влади. Так, у згаданому вище рішенні у справі «ОСОБА_20 проти Португалії» (ОСОБА_20 v. Portugal) співробітники поліції, що виконували операцію під прикриттям, запропонували заявнику гроші за продаж їм героїну. Хоча у заявника не було кримінального минулого, у нього були контакти, за допомогою яких він міг дістати наркотики. Спокусившись грошима, заявник прийняв пропозицію співробітників поліції. Згодом йому було пред'явлено звинувачення і він був засуджений за злочин у сфері обігу наркотиків. Європейський суд зазначив, що «у той час, як у зв'язку із зростанням організованої злочинності, безсумнівно, потрібно прийняття відповідних заходів, право на справедливе відправлення правосуддя, тим не менш, займає таке значуще місце [...], що ним не можна жертвувати в цілях вигоди».

Європейський суд підкреслив низку характерних моментів у цій справі, зокрема, той факт, що втручання двох поліцейських не було частиною операції, яка перебувала під контролем судових органів, і що у внутрішньодержавних органів не було достатніх причин, щоб підозрювати заявника в причетності до торгівлі наркотиками в минулому: у нього не було кримінального минулого, і не було підстав вважати, що він розповсюджував наркотики до того, як співробітники поліції запропонували йому угоду.

У світлі всіх цих міркувань, Суд дійшов висновку, що дії двох співробітників поліції вийшли за рамки дій таємних агентів, оскільки вони спровокували злочин, до того ж немає ніяких підстав вважати, що його було б скоєно без їхнього втручання. Це втручання означає, що заявникові від самого початку відмовили в справедливому судовому розгляді. Відповідно, порушено п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини.

З оскаржуваного вироку убачається, що очевидним є факт підбурювання працівниками правоохоронного органу ОСОБА_9 та ОСОБА_8 до вчинення ОСОБА_5 інкримінованих ії дій, і як убачається з матеріалів кримінальної справи, цих дій підсудна ОСОБА_5 не вчинила б, оскільки покупцями СТЗ негласного зняття інформації у неї були саме працівники правоохоронного органу, які і передали їй для закупівлі партії технічних засобів негласного зняття інформації 12 500 грн., спонукавши її тим самим до вчинення певних дій, направлених на їх придбання та збут. Однак суд першої інстанції, всупереч вимог закону, не визнав у діях працівників СБУ у Львівській області ОСОБА_9 та ОСОБА_8 ознак підбурювання ОСОБА_5 до вчинення певних злочинних дій, а здобуті внаслідок їх незаконних дій докази поклав в основу вироку, яким визнав підсудну ОСОБА_5 винною у вчиненні інкримінованого їй злочину.

Внутрішньодержавне законодавство не повинно дозволяти використання доказів, отриманих у результаті підбурювання з боку державних агентів. Якщо ж воно це дозволяє, то тоді внутрішньодержавне законодавство не відповідає в цьому відношенні принципом «справедливого розгляду», як він витлумачений у справі «ОСОБА_20 проти Португалії» (ОСОБА_20 v. Portugal) і в наступних справах.

Підсудна ОСОБА_5 в даному випадку використала схему «захисту від підбурювання», яка повинна була бути належним чином розглянута судом першої інстанції, особливо враховуючи ту обставину, що в справі містилися певні наявні, на перший погляд, докази факту підбурювання. Однак суд першої інстанції, всупереч наявності позитивних зобов'язань держави розглянути належним чином заяву особи про схилення її до вчинення злочину співробітниками правоохоронних органів, цих вимог не дотримався і при очевидній наявності факту підбурювання підсудної до вчинення певних дій із сторони працівників СБУ у Львівській області ОСОБА_9 та ОСОБА_8, визнав такі дії працівників правоохоронних органів законними.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 15 грудня 2005 року по справі «ОСОБА_14 проти Російської Фендерації» зазначено, що міліція спровокувала придбання наркотичних засобів, оскільки обвинувачення ОСОБА_14 у придбанні та зберіганні героїну, ґрунтувалося головним чином на доказах, отриманих у ході міліцейської закупки, у тому числі на показаннях легендованої особи та співробітників міліції. Таким чином, втручання з боку міліції та використання отриманих внаслідок цього доказів при розгляді кримінальної справи щодо ОСОБА_14, підривало право останнього на справедливий суд. Відповідно, мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

У кримінальній справі проти ОСОБА_5, її вина аналогічним чином доводиться головним чином доказами, отриманими у ході оперативної закупки, у тому числі і показаннями її виконавців - двох співробітників УСБУ у Львівській області ОСОБА_9 та ОСОБА_8. Таким чином, втручання з боку працівників СБУ у Львівській області та використання отриманих внаслідок цього доказів при розгляді кримінальної справи щодо ОСОБА_5, підірвало право останньої на справедливий суд, оскільки мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Не відоме і походження грошей на закупівлю в ОСОБА_5 спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації в сумі 12 500 грн., оскільки в матеріалах справи їх джерело не вказано, а відповідний акт про використання 12 500 грн. для проведення оперативної закупівлі підписали лише її виконавці ОСОБА_8 та ОСОБА_9, працівники правоохоронного органу (т. 1, а.с. 27).

Необхідність адекватного судового та/або іншого незалежного попереднього, поточного та/або подальшого контролю за оперативно-розшуковими заходами випливає і з пункту 3 Рекомендації № 6 R (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи «Відносно спрощення кримінального правосуддя» від 17 вересня 1987 року, в якому зазначається, що можливість ліквідації судового розслідування повинна супроводжуватися гарантіями, зокрема на стадії поліцейського розслідування, керівництвом і контролем судового органу діяльністю поліції та приділення більш широкої уваги правам підозрюваного. Більше того, у Меморандумі до них було підкреслено, що проведення «перевірочної закупівлі» без судового контролю взагалі є несправедливим і кидає на процес тінь з самого початку. Відсутність адекватного контролю за оперативно-розшуковими заходами на якому-небудь етапі, що передує використанню отриманих результатів для звинувачення особи у вчиненні злочину, представляється неприпустимим.

Фактор відсутності судового контролю за законністю таємної операції зіграв важливу роль при прийнятті Постанови у справі «ОСОБА_20 проти Португалії», на нього ж Суд звернув особливу увагу і у своїй Постанові в справі «ОСОБА_14 проти Російської Фендерації». Аналогічні порушення допущені і під час попереднього розслідування кримінальної справи стосовно ОСОБА_5, оскільки судовий контроль за законністю таємної операції (оперативної закупівлі) був відсутній.

Виходячи із практики Європейського суду  як джерела права, колегія суддів приходить до переконання, що наведені порушення, допущені під час проведення оперативної закупівлі технічних засобів негласного зняття інформації в ОСОБА_5 є несумісними з положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, а тому матеріали оперативної закупівлі, як і показання двох працівників УСБУ у Львівській області ОСОБА_8 та ОСОБА_9 не можуть бути  визнані допустимими і бути покладенеми в основу обвинувального вироку.

У справі «ОСОБА_13 проти Литви» від 5 лютого 2008 року, в якій до заявника ОСОБА_13 наприкінці 1998 р. за рекомендацією його знайомого ОСОБА_15 звернувся ОСОБА_16, з яким раніше він знайомий не був, із проханням закрити кримінальну справу щодо третьої особи, запропонувавши хабар у розмірі 3 тис. доларів США, спочатку заявник відмовив ОСОБА_16, проте після неодноразових пропозицій врешті на це погодився, Європейський суд звернув увагу на те, що початковий етап операції... проводився без якихось правових рамок або судової санкції. Щоб переконатися, чи обмежилися ОСОБА_16 і ОСОБА_15 «переважно пасивним розслідуванням злочинної діяльності», Суд взяв до уваги те, що немає жодного доказу того, що заявник раніше скоював які-небудь злочини, зокрема, пов'язані з корупцією. По-друге, як видно з записів телефонних дзвінків, всі зустрічі між заявником і ОСОБА_16 відбувалися з ініціативи останнього,... за посередництва контакту, встановленого на пропозицію ОСОБА_16 і ОСОБА_15, ... заявник явно зазнав грубого тиску з їхнього боку, який підштовхував його до злочинної діяльності, попри брак, окрім чуток, якихось об'єктивних доказів того, що він мав намір взяти участь у такій діяльності.

Ці міркування були достатніми, щоб Суд дійшов висновку, що дії відповідних осіб (поліцейських чи їх агентів) у цій справі вийшли за межі пасивного розслідування наявної злочинної діяльності.

Ще один позитивний аспект наведено ЄСПЛ у своєму рішенні «ОСОБА_20 проти Португалії» зокрема, Європейський суд нагадує, що необхідно встановлювати ясну і передбачувану процедуру щодо здійснення слідчих заходів, так само як і спеціального контролю, щоб забезпечити доброчесність з боку органів державної влади та дотримання належних цілей з боку правоохоронних органів.

Так, ЄСПЛ не визнав порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції в діях працівника поліції, який діяв під легендою, у справі «ОСОБА_17 проти Швейцарії» від 15 червня 1992 року, в якій співробітник діяв, склавши присягу, слідчому судді було відомо про його завдання, а швейцарські органи влади, діставши інформацію від німецької поліції, розпочали попереднє розслідування. Роль співробітника поліції обмежувалася його діями як таємного агента.

Разом з тим, ЄСПЛ у цій справі визнав порушення п.п. 3, 1 ст. 6 Конвенції (права на справедливий суд) у зв'язку з тим, що п. ОСОБА_17 зробив зізнання після того, як йому показали записи телефонних розмов, і його було позбавлено протягом усього провадження будь-якої можливості перевірити їх чи піддати сумніву, а крім того ані суддя-слідчий, ані суди першої інстанції не могли чи не бажали вислухати ОСОБА_18 (агент) як свідка і провести очну ставку, яка дала б змогу зіставити свідчення ОСОБА_18 з твердженнями п. ОСОБА_17; до того ж ані п. ОСОБА_17, ані його захисник не мали жодної можливості протягом усього провадження допитати його і піддати сумніву достовірність його свідчень, хоча це можна було зробити у спосіб, який враховував би у справі, пов'язаній із наркобізнесом, законні інтереси поліційних органів у збереженні анонімності їхнього аґента і дав би їм змогу захистити його.

У справі «Калабро проти Італії» від 21 березня 2002 року Суд відзначив, що ця справа відрізняється від справи «ОСОБА_20 проти Португалії»... оскільки тут ... таємний агент ОСОБА_19 лише повідомив, що готовий ввезти й продати дуже велику партію наркотиків ... відтак заявник з власної ініціативи зв'язався з ОСОБА_19, заплатив йому певну суму грошей і організував зустріч для постачання 46 кг кокаїну. Роблячи так, він показав, що причетний до міжнародного злочинного об'єднання наркоторговців.

Крім того, Суд зауважив, що свідчення таємних агентів не були вирішальним фактором у засудженні заявника... А ще заявникові в ході розгляду в кримінальному суді Мілана надали змогу поставити запитання іншим співробітникам поліції, які брали участь в розслідуванні, а також уточнити характер поліційної операції, яка привела до його арешту й застосованих процедур.

За цих обставин, Суд не міг зробити висновок, що ОСОБА_19 своїми діями підбурював до вчинення правопорушення або що в іншому разі злочин не був би скоєний. Отже, Суд вважав, що ОСОБА_19 не вийшов за межі своєї функції як таємного агента ..., а тому заявник права на справедливий судовий розгляд позбавлений не був.

На підставі наведеного аналізу рішень ЄСПЛ, колегія суддів приходить до висновку що дії працівників правоохоронних органів, які запропонували придбати в підсудної ОСОБА_5 партію спеціальних технічних засобів негласного зняття інформації на загальну суму 12 500 грн. носили провокативний характер, оскільки як убачається з матеріалів даної кримінальної справи та особи підсудної ОСОБА_5 були відсутні підстави для проведення відповідних слідчо-розшукових заходів у зв'язку з відсутністю інформації про вчинений нею злочин чи підготовку до його вчинення, оперативна закупівля СТЗ зняття інформації проведена беж належного контролю суду, співробітники правоохоронних органів не обмежилися пасивним розслідуванням, а виступили агентами-провокаторами, оскільки самі зініціювали інформацію про злочин, самі ж винесли постанову про проведення оперативної закупівлі і на гроші, джерело походження яких не встановлене, провели так звану «оперативну закупівлю», спокусивши грошами та підбурили підсудну ОСОБА_5 своїми діями на вчинення інкримінованого їй злочину, який безсумнівно не був би вчинений ОСОБА_5 без будь-якої участі з їхнього боку, оскільки вони не «приєдналися» до злочину, який особа вже почала вчинювати, а безпосередньо підбурили її до його вчинення.

Крім цього, як убачається з оскаржуваного вироку суду, свідчення таємних агентів та матеріали їх оперативної закупівлі були вирішальним фактором у засудженні ОСОБА_5.

Суд першої інстанції, на думку колегії суддів, також безпідставно визнав доказами винуватості ОСОБА_5 показання свідка ОСОБА_7, дані ним на досудовому слідстві, про купівлю ним годинника 4GB Spy HD та інформацію про огляд інтернет сторінки ОСОБА_5 з відповідними записами про купівлю ним 2011-05-18 в підсудної годинника 4GB Spy HD за ціною 470 грн., оскільки жодними доказами не встановлено, що саме цей годинник відноситься до СТЗ негласного зняття інформації, оскільки сам годинник відсутній, відповідна експертиза не проведена, а отже не можна стверджувати, що цей годинник відноситься до СТЗ негласного зняття інформації.

Крім того, даний свідок не допитаний судом, а підсудна ОСОБА_5 була позбавлена можливості його допитати, як свідка обвинувачення як під час попереднього слідства так і в суді, як і була позбавлена права ознайомитись з постановою слідчого про призначення технічної експертизи на предмет визнання технічних засобів зняття інформації - спеціальними технічними засобами негласного зняття інформації (відповідно права заявляти відвід експерту та формулювати свої питання на вирішення експертизи), що відповідно як до національного законодавства (КПК України, 1960 року), так і до рішень Європейського суду з прав людини є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції, тобто права на справедливий суд.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції необґрунтовано прийшов до висновку про відсутність порушення ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, тобто порушення права підсудної ОСОБА_5 на справедливий суд, під час досудового розслідування та судового розгляду даної кримінальної справи, всупереч вимог закону поклав в основу вироку винуватості підсудної ОСОБА_5 докази, здобуті з порушенням вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції, внаслідок підбурювання підсудної ОСОБА_5 працівниками правоохоронного органу до вчинення злочину.

На підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування вироку  Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року про визнання ОСОБА_5 винною за ч. 1 ст. 359 КК України із закриттям кримінального провадження про обвинувачення ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 359 КК України за п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України (1960 року), за відсутністю в її діях складу злочину.

Запобіжний захід обраний підсудній ОСОБА_5 у вигляді підписки про невиїзд, на думку колегії суддів, необхідно скасувати.

Вирішуючи долю речових доказів по справі, колегія суддів приходить до висновку, що чек «Приватбанку», розписку та блокнот ОСОБА_5, чотири конверти міжнародних поштових відправлень необхідно зберігати при справі; ноутбук «Соmpag», електронний наручний годинник LCD, 8 USB накопичувачів (флешка) чорного та сріблястого кольору, USB кабелі до кожного із пристроїв, зарядні пристрої ? повернути ОСОБА_5 за належністю; 13 електронних технічних пристроїв у вигляді авторучок, 5 електронних технічних пристроїв у вигляді оптичних маніпуляторів «мишка», 7 наручних годинників (4 чорного та 3 сріблястого кольорів) та 2 вішаки чорного та білого кольорів ? конфіскувати в дохід держави, як такі що виведені з вільного обігу, оскільки віднесені до спеціальних технічних засобів негласного зняття інформації.

Керуючись ст.ст. 362365-367370376-377 КПК України (1960 року), колегія суддів, -

у х в а л и л а :

апеляцію ОСОБА_5 задовольнити, а вирок  Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року про визнання ОСОБА_5 винною за ч. 1 ст. 359 КК України та призначення їй покарання у виді штрафу у розмірі 250 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 4 250,00 (чотири тисячі двісті п'ятдесят) грн. в дохід держави скасувати.

Кримінальну справу про обвинувачення ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 359 КК України закрити за п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України (1960 року), за відсутністю в її діях складу злочину.

Запобіжний захід обраний підсудній ОСОБА_5 у вигляді підписки про невиїзд ? скасувати.

Речові докази по справі: чек «Приватбанку», розписку та блокнот ОСОБА_5, чотири конверти міжнародних поштових відправлень - зберігати при справі; ноутбук «Соmpag», електронний наручний годинник LCD, 8 USB накопичувачів (флешка) чорного та сріблястого кольору, USB кабелі до кожного із пристроїв, зарядні пристрої - повернути ОСОБА_5 за належністю; 13 електронних технічних пристроїв у вигляді авторучок, 5 електронних технічних пристроїв у вигляді оптичних маніпуляторів «мишка», 7 наручних годинників (4 чорного та 3 сріблястого кольорів) та 2 вішаки чорного та білого кольорів - конфіскувати в дохід держави.

Ухвала вступає в законну силу після її проголошення і її можна оскаржити до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі 3 місяців.

Судді:

підпис                            підпис                                         підпис

Марітчак Т.М.                    Ревер В.В.                               Галин В.П.

Копія відповідно до оригіналу.

Суддя апеляційного суду                             Т. Марітчак.

Ухвала вступила в законну силу 18 вересня 2015 року.

Копію виготовлено «____» ___________ 2015 року

Помічник судді                     В. Юрочко

 
Виправдальний вирок за (ч.4 ст.368 КК України)

 

Справа № 461/8278/14-к                             Головуючий у 1 інстанції: Волоско І.Р.

Провадження № 11-кп/783/803/15                                      Доповідач: Галин В.П.

 

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

21 жовтня 2015 року                                                                           м. Львів.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області в складі:

під головуванням судді  Галина В.П.

суддів: Пешкова М.І., Романюка М.Ф.

секретаря судового засідання: Мельниченко І.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора відділу управління нагляду прокуратури Львівської області Немирівського О.Ю. на вирок Галицького районного суду м. Львова від 05 серпня 2015 року, яким виправдано ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого за ч.4 ст.368 КК України,

з участю прокурора Немирівського О.Ю.

обвинуваченого  ОСОБА_2

захисника ОСОБА_3

ВСТАНОВИЛА:

прокурор відділу управління нагляду прокуратури Львівської області Немирівський О.Ю. подав апеляційну скаргу, в які просить вирок Галицького районного суду м.Львова від 05.08.2015 року скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.368 КК України та призначити покарання у виді 6 років позбавлення волі з позбавленням права займати посади пов'язані із виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій строком на 3 роки з конфіскацією майна.

Вироком Галицького районного суду м. Львова від 05.08.2015 року ОСОБА_2 визнано не винуватим та виправдано за ч.4 ст.368 КК України.

На думку прокурора даний вирок є незаконним та таким, що підлягає скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, неправильним тлумаченням закону, яке суперечить його точному змісту, невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження.

Вважає покликання суду першої інстанції у вироку на те, що свідок ОСОБА_4 про факт вимагання грошей обвинуваченим не вказував, не відповідає його фактичним показам, які той давав під час судового розгляду.

Зазначає, що свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні ствердив вимогу ОСОБА_2. по телефону про необхідність перерахувати суму 2000 грн. на рахунок у «Приватбанку» за накладення стягнення в сумі 1000 грн., а не більшої суми. Номер рахунку ОСОБА_2 направив СМС повідомленням на його телефон.

Не погоджується прокурор із покликанням суду у вироку на покази свідків у кримінальному провадженні, а саме працівників Антимонопольного комітету, які ствердили, що ОСОБА_2 не входить до складу адмінкомісії і не може впливати на її рішення, оскільки ОСОБА_4 усвідомлював наслідки ненадання неправомірної вигоди, а саме накладення великого штрафу. Прокурор також в підтвердження вини ОСОБА_2 покликається на правові висновки Верховного Суду України щодо застосування ст. 368 КК України.

Крім цього, вважає, що суд не дав оцінки факту вилучення у ОСОБА_2. мобільного телефону, з якого той дзвонив та направляв СМС повідомлення ОСОБА_4.

Також зазначає, що суд неправомірно визнав недопустимим доказом диктофон «Олімпус», який на досудовому слідстві долучив ОСОБА_4 і на якому знаходиться запис розмови між ОСОБОЮ_2. та ОСОБОЮ_4 19.11.2013 року.

Захисник - адвокат ОСОБА_3 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_2 подав свої заперечення на апеляційну скаргу прокурора, в якій зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність доказів на підтвердження вини ОСОБА_2. Натомість, судом встановлено, що ОСОБА_2 неправомірної вигоди в розмірі 2000 грн. не отримував та не мав будь - якого впливу на прийняття рішення адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України.

При апеляційному розгляді справи прокурор підтримав вимогу та доводи апеляційної скарги.

Захисник ОСОБА_3 та обвинувачений ОСОБА_2 заперечили вимоги по апеляції прокурора.

Заслухавши доповідача, прокурора, обвинуваченого та його захисника, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги прокурора слід відмовити виходячи з наступного.

Відповідальність за ч.4 ст. 368 КК України настає у разі одержання службовою особою неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища предметом якого була неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.

Орган досудового розслідування пред’явив ОСОБА_2 обвинувачення в одержанні службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням службового становища, що поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про невинуватість обвинуваченого ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину на основі оцінки з точки зору належності, допустимості і достовірності доказів, та у вироку навів мотиви прийнятого рішення.

Так, судом достовірно встановлено, що ОСОБА_2, працюючи на посаді головного спеціаліста 3-го відділу досліджень та розслідувань Львівського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, проводячи на законній основі перевірку ФОБ «Барабаш», виконав всі покладені на нього обов’язки Посадовою інструкцією, наслідком якої було рішення адміністративної колегії ЛОТВ АМКУ №305 від 22.11.2013 року про притягнення ФОБ «Барабаш» до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. В матеріалах справи відсутні дані, які би спростували це.

Судом також встановлено, що ОСОБА_2 до складу адміністративної колегії не входив та відповідно до Посадової інструкції не мав будь-якого впливу на прийняття рішення цією колегією. Відсутність такого впливу ствердили свідки - члени адміністративної колегії ЛОТВ АМКУ ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9.

Отже, ОСОБА_2 не мав ні прямого ні опосередкованого впливу на членів колегії, а тому не міг будь-яким способом впливати на прийняття ними рішення. Суд першої інстанції в повному об’ємі дослідив докази сторони обвинувачення і захисту в цій частині та у вироку навів мотиви свого висновку, які на думку колегії суддів є достатніми.

Колегія суддів вважає доводи прокурора в апеляції про те що кримінальна відповідальність за ст.368 КК України настає у тому разі, коли особа, яка надає неправомірну вигоду службовій особі усвідомлює, що надає його саме такій особі й у зв’язку із можливостями її посади, а особа, яка одержує неправомірну вигоду, розуміє (не може не розуміти) значущість займаною нею посади. її сутність та можливості, а ОСОБА_4 усвідомлював наслідків ненадання ОСОБА_2 неправомірної вигоди і, що на його брата може бути накладено значно більший штраф та він не був обізнаний, що розмір штрафу визначається колегіально, є голослівними, не ґрунтуються на законі та обставинах справи.

Колегія суддів погоджується із доводами сторони захисту, які викладені у запереченнях на апеляційну скаргу прокурора, якими захист доводить, що ОСОБА_2 діяв виключно в межах повноважень, встановлених Посадовою інструкцією, не мав жодного впливу на рішення адміністративної колегії на вид стягнення та розмір штрафу. Сторона обвинувачення, як в суді першої інстанції так і при апеляційному розгляді даної справи не представила жодного доказу на спростування доводів сторони захисту.

На думку колегії суддів, захист у своїх запереченнях, покликаючись в тому числі на п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 26.04.2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво», де зазначено, що відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, що службова особа одержала його за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади, покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно- господарських обов’язків, або таких, які вона не уповноважена була вчинювати, але до вчинення яких до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки своєму службовому становищу та судову практику Верховного Суду України, вірно робить висновок, що встановлені в суді першої інстанції обставини взагалі унеможливлюють кримінальну відповідальність ОСОБА_2 за одержання хабара службовою особою.

Відсутність, при встановлених судом обставинах, можливості у ОСОБА_2 впливати, з використанням службового становища, на прийняття рішення адміністративною колегією, вказує на відсутність об’єктивної сторони цього злочину.

Крім цього, суд першої інстанції в повному об’ємі дослідив докази обвинувачення щодо дій ОСОБА_2 у вимаганні грошових коштів в сумі 2000 грн. у ОСОБА_4 який діяв в інтересах ОСОБА_5, за сприяння у накладенні мінімального штрафу за неправомірне використання товарного знаку автомобільного бренду «Мерседес-Бенц» у господарській діяльності ФОБ «Барабаш» та правильно прийшов до висновку про відсутність доказів цього.

Обвинувачення ОСОБА_2 ґрунтувалось на показах свідків ОСОБА_5, аудіо записом телефонної розмови ОСОБА_4 та ОСОБА_2. 19.11.2013 року, інформацією оператора мобільного зв’язку ПрАТ «Київстар» у поєднанні з мобільним телефоном, який був вилучений ОСОБА_2, «смс» повідомленням. Суд першої інстанції дослідив в судовому засіданні дані докази обвинувачення та вірно дав їм оцінку.

Покликання прокурора в апеляції, що суд першої інстанції невірно дав оцінку цим доказам є безпідставне та не ґрунтується на встановлених судом обставинах справи.

Зокрема, суд у вироку вірно вказав, що стороною обвинувачення не доведено факт приналежності ОСОБА_2 мобільного номера зв’язку 063-993-36-10, а сам ОСОБА_2 в суді належність йому цього номера заперечив. Не встановлений достовірний зміст «смс» повідомлення, який по версії обвинувачення направлявся ОСОБА_2 на телефон ОСОБА_4 з номером картки банку «ПриватБанк». В судовому засідання свідок ОСОБА_4, пояснив що це повідомлення не зберіг, а інших доказів у справі немає. Свідок ОСОБА_10, яка користується рахунком у банку, на який від імені ОСОБА_5 надійшли грошові кошти в сумі 2000 грн. заперечила факт знайомства з ОСОБА_2 Про знайомство з ОСОБА_10 заперечив також ОСОБА_2. Інших доказів знайомства між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 стороною обвинувачення не надано.

Також судом вірно визнано недопустимим та виключено із переліку доказів речовий доказ диктофон «Олімпус» із записом розмови ОСОБА_4 та ОСОБА_2. 19.11.2013 року, скільки такий був здійснений із порушенням вимог КПК України. При цьому суд у вироку вірно покликається на рішення Конституційного Суду України у справі № 1-31/20011 від 20.10.2011 року.

Такі встановлені судом першої інстанції обставини вказують на те, що стороною обвинувачення не доведено факт розмови по телефону між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, при якому ОСОБА_2 вимагав у останнього грошові кошти в сумі 2000 гри., не доведено не направлення ОСОБА_2 на телефон ОСОБА_4. «смс» повідомлення з номером картки банку «ПриватБанк», куди останній мав перерахувати грошові кошти в сумі 2000 грн.. а також отримання ОСОБА_2 цих коштів.

Фактично, сторона обвинувачення не представила суду першої інстанції жодного доказу, який би свідчив про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину, а тому суд правильно його оправдав.

Колегія суддів при перевірці справи не виявила допущення судом першої інстанції порушень кримінального процесуального закону, який би тягнув за собою скасування вироку.

На переконання колегії судців вирок суду першої інстанції є законним обґрунтованим, такий, що відповідає фактичним обставинам справи, які встановив суд безпосередньо в судовому засіданні, а тому підстав для його скасування немає.

Керуючись ст.ст. 376405407409419 КПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

вирок Галицького районного суду м. Львова від 05 серпня 2015 року, яким виправдано ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого за ч.4 ст.368 КК України залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора відділу управління нагляду прокуратури Львівської області Немирівського О.Ю. - без задоволення

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та на неї може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з моменту проголошення.

Повний текст ухвали буде проголошено 23.10.2015 р. о 14 год. 00 хв.

СУДДІ:

Галин В.П.                              Пешков М.І.                               Романюк М.Ф.

 
Тривале невиконання судових рішень та неефективність національних засобів захисту

Тривале невиконання судових рішень та неефективність національних засобів захисту

 

СПРАВА ХВОРОСТЯНОЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 54552/09 та 249 інших заяв, рішення від 25 липня 2013

Факти: у свій час національні суди ухвалили рішення, відповідно до яких заявники мають право на різні суми відшкодування або на вчинення певних дій на їхню користь. Проте, заявники не домоглися своєчасного виконання цих рішень.

Заявники скаржилися на тривале невиконання рішень національних судів, ухвалених на їхню користь, та на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту щодо цих скарг, посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

 

Суд взяв до уваги попередню практику з аналогічних питань (див. рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov), пп. 56-58 та пп. 66-70) і зазначив, що у справах […]було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявників. На думку Суду мало також місце порушення статті 13 Конвенції, оскільки у заявників не було «ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням» (§ 11).

Рішення […], ухвалені національними судами на користь заявників, «залишалися невиконаними деякий період часу, відповідальність за що несуть державні органи. Однак, в кожній справі період невиконання рішення державними органами не перевищував одного року та двох місяців. Суд зазначає, що в кожній справі період невиконання не є таким надмірним, аби становити небезпідставну скаргу за Конвенцією. Більше того відзначається, що присуджена у судових рішеннях заборгованість не стосується основних засобів до існування заявників, та не було окремих особливих і нагальних підстав, які б могли призвести до висновку, що затримка виконання рішень була необґрунтованою (§ 14). Тому ці скарги були відхилені (див. рішення від 15 жовтня 2005 року у справі «Солошенко проти України»( Soloshenko v. Ukraine), заява № 3952/04) (§ 15).

Відсутність суттєвої шкоди

СПРАВА ХВОРОСТЯНОЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 54552/09 та 249 інших заяв, рішення від 25 липня 2013

 

Суд зазначає, що в заявах №№ 56944/12 та 49659/12 «затримка невиконання рішень стосувалась виплат відносно малих сум та заявники не надали будь-яких аргументів чи доказів, які б свідчили, що затримка виплат таких сум має суттєвий вплив на їхні особисті життя. Суд і раніше визнавав відсутність «суттєвої шкоди» у справах, де сума, про яку йдеться, була рівна або нижча за приблизно 500 євро (див., наприклад, рішення від 24 січня 2012 року у справі «Гурурян проти Арменії» (Gururyan v. Armenia), заява № 11456/05 – справа щодо заборгованості із заробітної плати в сумі 102 889 вірменських драм – еквівалент у євро не зазначався у самій справі, але це становило 200 євро; рішення від12 квітня 2011 року у справі «Стефанеску проти Румунії» (Ștefănescu v. Romania), заява № 11774/04 – невідшкодування 125 євро).» Тому Суд визнав, що в цих справах заявники не зазнали суттєвої шкоди в результаті невиконання остаточного рішення (§ 16).

«Суд також зазначає, що «повага до прав людини» як зазначено в Конвенції та Протоколах до неї, не потребує оцінки цих скарг по суті, оскільки проблема невиконання остаточного рішення вже була розглянута у пілотному рішенні Суду проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (див. рішення «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), зазначене вище) та у низці інших справ, які розглядаються проти України та які, більш того, зараз розглядаються за «процедурою усталеної практики» (§ 17).

За рішенням Суду, оскільки справи наведені в Додатку 4, були подані поза шестимісячним строком з дня закінчення ситуації, за якої державні органи могли б бути відповідальними за невиконання судових рішень, ці заяви мають бути відхилені як такі, що подані із запізненням (§§ 25, 26).

Суд зазначив також, «що лише затримки, які сталися з вини державних органів, можуть виправдати визнання того, що провадження у справі (включаючи виконання рішення) тривало необґрунтовано довго, всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення від 11 квітня 2002 року у справі «Ангелопулос проти Греції» (Angelopoulos v. Greece), заява № 49215/99, п.43; рішення від 15 лютого 2000 року у справі «Курт Нельсен проти Данії» (Kurt Nielsen v. Denmark), заява № 33488/96, п.25) (§ 33).

 

Нерозумні строки провадження

СПРАВА АВРАМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 24685/07)

рішення від 3 березня 2011 року

Факти : заявник звернувся до суду із позовом до свого колишнього роботодавця про стягнення заборгованості з заробітної плати та інших, пов’язаних  із зарплатнею, виплат. Справа кілька разів скеровувалася на новий розгляд та один раз за нововиявленими обставинами. Сумарно розгляд тривав 8, 5 років. У кінцевому результаті районний суд м. Києва відхилив позовні вимоги заявника про поновлення на посаді у зв’язку з пропуском строку позовної давності, задовольнив частково його вимоги щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та інших пов’язаних з нею виплат. Це рішення підтримане Верховним судом.

 

Заявник скарживсь на те, що тривалість провадження у його справі була несумісною з вимогою «розумного строку», яка закріплена в пункті 1 статті 6 Конвенції.

 

У своєму рішення ЄСПЛ зазначив, що «розумність тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника» (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], № 30979/96, п. 43, ЕСНR 2000VII). Суд повторює, що трудові спори мають вирішуватись з особливою сумлінністю (див. рішення у справі «Руотоло проти Італії» (Ruotolo v. Italy) від 27 лютого 1992 року, Series А, № 230D, стор. 39, п. 17) (§26).

Більше того, не зважаючи на те, що заявник кілька разів змінював позовні вимоги, на думку суду «складність справи та поведінка сторін не може виправдати тривалість провадження, що становила вісім з половиною років». (§§ 28,29).

Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в справах, що порушують питання, подібні до тих, що розглядаються в цій справі (див. рішення у справах «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France), згадане вище, «Павлюлінець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), № 70767/01, пп. 49–53, від 6 вересня 2005 року; «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), № 26864/03, п. 50, від 26 червня 2008 року) (§ 30) і визнав, що у даній справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

СПРАВА «АНДРЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 50138/07)

рішення від 20 січня 2011 року

 

Факти: заявниця звернулася до суду з позовом до свого брата та вимогою визнати заповіт свого батька недійсним. Верховний суд повернув скаргу на новий розгляд. Заявниця доповнювала свої позовні вимоги. За клопотанням заявниці призначено три експертизи. Неодноразово судові засідання відкладалися через неявку учасників процесу.

 

Заявниця скаржилася, що тривалість провадження у її справі була несумісною з вимогою «розумного строку» (всього вісім років та 9 місяців), передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції.

 

ЄСПЛ зазначив, що  «хоча заявниця дещо сприяла збільшенню тривалості провадження (див. п. 13), лише її поведінка не може бути виправданням загальної тривалості у вісім років та дев’ять місяців» (§ 21).

Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які підіймають питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. рішення від вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, п. 53; рішення від 26 червня 2008 року у справі «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, п. 50; рішення від 16 квітня 2009 року у справі «Писатюк проти України» (Pysatyuk v.Ukraine), заява № 21979/04, пп. 24, 30–34; та рішення від 16 квітня 2009 року я у справі «Попілін проти України» (Popilin v. Ukraine), заява № 12470/04, пп. 24–31) (§ 22).

Суд у своєму рішенні визнав, що у даній справі тривалість провадження була надмірною.

 

Тривалість провадження

 

СПРАВА «НІКІФОРЕНКО проти УКРАЇНИ» (CASE OF NIKIFORENKO v. UKRAINE) Заява № 14613/03, рішення від 18 травня 2010 року

Факти: Заявниця проникла у приміщення пані М. та взяла велосипед, який належав її колишньому чоловіку, який помер три дні перед тим. Щодо заявниці порушено кримінальну справу за фактом крадіжки з проникненням у житло, обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Справу направлено на додаткове розслідування. Пізніше справу кілька разів перекваліфіковано. Спочатку справу перекваліфіковано на звинувачення у грабежі, потім - на самоуправство, пізніше - на приховування злочину. Після повторного перекваляфікування на самоуправство справу повернуто на додаткове розслідування…Упродовж періоду, коли заявниця перебувала під запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд, їй було дозволено кілька разів виїхати за кордон для відвідування своїх родичів, та кілька разів вона це зробила без дозволу. Через 11 років і 4 місяці від початку порушення кримінальної справи прокурор закрив кримінальну справу щодо заявниці за відсутністю складу злочину.

Заявниця скаржилася на те, що тривалість судового провадження була не сумісною з вимогою «розумного строку», закріпленого пунктом 1 статті 6 Конвенції , а також на ст.13 щодо неефективності судового захисту та на ст. 2 Протоколу № 4 щодо тривалого обмеження свободи пересування.

45. Суд повторює, що розумність тривалості провадження слід оцінювати у світлі обставин справи та з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France), [GC], № 25444/94, п. 67, ECHR 1999‑II).

46. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах подібних до цієї (див. вищезгадане рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France).

47. Розглянувши всі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, що могли б переконати його дійти іншого висновку у даній справі. Беручи до уваги практику Суду, він вважає, що в даній справі тривалість судового провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку", навіть, якщо виключити із загального строку провадження періоди затримок, які мали місце з вини заявниці. вчинених з вини заявниці.

Так, відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

[…]

51. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність ефективного засобу юридичного захисту у відповідному національному органі у зв’язку із скаргою на порушення вимоги пункту 1 статті 6 про розгляд справи протягом розумного строку (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland), № 30210/96, п. 156, ECHR 2000-XI). Крім того, Суд посилається на рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) щодо відсутності ефективних і доступних засобів юридичного захисту у національному законодавстві стосовно скарг на тривалість кримінального провадження (див. вищезгадане рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), п. 78–79).

52. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю засобу юридичного захисту у національному законодавстві, за допомогою якого заявниця могла б отримати рішення, яке б захистило її право на розгляд справи протягом розумного строку, як це закріплено в пункті 1 статті 6 Конвенції.

 

Заборона тортур, нелюдського та такого, що принижує людську гідність поводження.

СПРАВА ЯРЕМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ (заява № 32092/02) рішення від 12/09/2008

 

Факти: заявника затримано за підозрою у вбивстві. Злочин кваліфікували як заподіяння особі тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило її смерть. Спочатку зізнався у вчиненні злочину, потім заперечив. Захисника усунено від участі у справі. Заява про відмову підписана заявником під тиском міліції.

 

Скаржиться на погане поводження (с. 3 Конвенції) та неналежне розслідування скарг

 

У своїх попередніх численних рішеннях Суд зазначав, що стаття 3 Конвенції «проголошує одну з основоположних цінностей демократичного суспільства і, по суті, беззастережно забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-VI, с. 2278, п. 62, та у справі «Айдин проти Туреччини» (Aydin v. Turkey) від 25 вересня 1997 року, Reports 1997-VI, п. 81).

Окрім того, Суд неодноразово наголошував на тому, що «органи влади зобов’язані забезпечити захист фізичної недоторканності осіб, які перебувають під вартою, і що при оцінюванні доказів він, як правило, послуговується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 64-65, п. 161). Така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту. Коли вся або значна частина інформації про події у справі відома виключно органам влади, як це має місце у справі осіб, узятих під варту, які перебувають під їхнім контролем,— тоді у разі виникнення тілесних ушкоджень у таких осіб під час перебування під вартою з’являються відповідні обґрунтовані презумпції факту» (§ 57)

Однак, у даній справі Суд прийняв рішення, що не було порушення ст. 3 Конвенції, оскільки медичний огляд щодо заявника, «на відміну від огляду, про який ідеться у справі Алтая (див. «Алтай проти Туреччини» (Altay v. Turkey), № 22279/93, пп. 13–14, від 22 травня 2001 року), не мав конкретної мети перевірити достовірність скарг на погане поводження. Це був звичайний огляд, який проходить кожний новоприбулий до пенітенціарної установи» (§ 59). На думку Суду, вказані заявником докази не доводять «за належним критерієм доведеності» факту, що заявник зазнав поганого поводження з боку міліції (§ 59).

 

Що стосується неналежного розслідування, то в цьому випадку Суд визнав порушення з боку національних судових органів. Оскільки ст. 1 Конвенції зобов’язує держави «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», та за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, що здатне забезпечити встановлення і покарання винних осіб (див. рішення у справі «Асьонов та інші проти Туреччини» (Assenov and Others v. Turkey) від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998*VIII, с. 3290, п. 102, та у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). «Мінімальні критерії ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом прискіпливої уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див. «Ісаєва та інші проти Росії» (Isayeva and Others v. Russia), №№ 57947/00, 57948/00 і 57949/00, пп. 208–213, від 24 лютого 2005 року)»  (§ 64).

.

Стосовно «адекватності розслідування скарг заявника на погане поводження, Суд зазначає, що це розслідування мало серйозні недоліки. Суд, зокрема, бере до уваги той факт, що не було проведено вчасного та спеціального — за скаргами заявника щодо поганого поводження — медичного обстеження, незважаючи на офіційне звернення захисника заявника з таким клопотанням наступного дня після стверджуваних подій»    (§ 67). Також з матеріалів справи не випливає, що було проведено необхідні слідчі дії та не було допитано жодну з осіб, які, за твердженням заявника, винні у порушенні його прав. (§ 68).

СПРАВА «КОРОБОВ ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 39598/03)рішення від 21/10/2011

Факти: заявника затримано за вимагання, утримано під вартою та піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції. Районний суд визнав заявника винним у примушуванні до сплати боргу під загрозою фізичного насильства та призначив йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Щодо стосується розслідування скарг на жорстоке поводження, то судово-медична експертиза встановила, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень, внаслідок ударів руками та ногами або внаслідок падіння. Заявник також мав консолідований перелом двох ребер, але це ушкодження не було взято до уваги, оскільки воно було отримане раніше. Пізніше, після звільнення зі слідчого ізолятора заявникові було діагностовано посттравматичні двосторонні пієлоектазії, можливий хронічний нефрит та гематурію. Обласна прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Районний суд повернув матеріали справи в прокуратуру для додаткової перевірки, а також вказав на суперечності у свідченнях працівників міліції стосовно обставин застосування до заявника сили. Пізніше працівники міліції показали, що заявник бив їх та намагався втекти, тому вони застосували до нього фізичну силу та «завели його у мікроавтобус» при затриманні. Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

 

Заявник скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників міліції, непроведення національними органами розслідування його скарг та відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту.

 

Ст. 3 Конвенції «категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки жертви» (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV) (§63). Суд, вважає, що «повинен з особливою ретельністю вивчити факти — навіть якщо на національному рівні мали місце певні провадження та розслідування» (див., mutatis mutandis, рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series A заява № 336, та рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001-VII (витяги)) ((§64).

Суд вкотре підкреслює, що «при оцінці доказів, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25) (§65).

У своєму рішенні суд вкотре повторює, що «коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення від 27 серпня 1992 року у справі «Томасі проти Франції» (Tomasi v. France), пп. 108–111, Series A заява № 241 A, p. 4–41, та зазначене вище рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 34, p. 26). Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції» (див. рішення від 18 вересня 2008 року у справі «Тюркан проти Туреччини» (Turkan v. Turkey), заява № 33086/04, п. 43) (§68).

Суд зазначає, що особливо важливими є докази судово-медичних експертиз щодо осіб, взятих під варту, і які скаржаться на жорстоке поводження. Національні органи відповідно повинні забезпечити ефективне здійснення медичних оглядів таких осіб (див., mutatis mutandis, рішення від 17 березня 2009 року у справі «Салманоглу та Полатташ проти Туреччини» (Salmanoglu та Polattas v. Turkey), заява № 15828/03, п. 79) (§69).

ЄCПЛ зазначив, що «медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи незалежно від правового режиму такого затримання в правовій системі, про яку йдеться» (§70).

Оскільки Суд дотримується думки, що «за потреби зростаючих високих стандартів, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, відповідно й неминуче вимагається більша рішучість при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства» (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 101, ECHR 1999-V), тому визнав, що уданій справі мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (§§73, 74).

 

Що стосується належного (адекватного) розслідування, то воно повинно бути «спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем» (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, p. 3290 та вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 131) (§77).

Окрім того, розслідування повинно бути ретельним, без поспішних та необґрунтованих висновків (див. згадане вище рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 103 та наступні.). Державні органи «повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків» (див. рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrіkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, п. 104 і подальші посилання, ECHR 1999-IV, і «Ґюль проти Туреччини» (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року) (§78).

ЄСПЛ зауважує, що «неможливість з’ясувати існуючі суперечності (заявник та деякі свідки наполягали на одній версії подій, у той час, як працівники міліції та інші свідки дали інші покази) була спричинена тим, що слідчі органи не допитали усіх свідків та всіх осіб, які брали участь у події, при першій нагоді після того, як заявником була подана скарга про жорстоке поводження.» (§81). Отже, у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

Натомість окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає (див. рішення від 26 червня 2007 року у справі «Тімур проти Туреччини» (Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35–40) (§86).

 

Принцип рівності сторін

 

Щодо заявленого порушення ст. 6 Конвенції, Суд зазначив, що у даній справі мало місце порушення принципу рівності сторін Суд раніше встановлював таке порушення у подібній справі проти України (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine) (§§ 91,92).

Відтак, Суд зазначив, що «навіть якщо скаржнику не було надано можливості бути особисто заслуханим апеляційним або касаційним судом — за умови, якщо судовий розгляд в суді першої інстанції був публічним, суди вищих інстанцій не мали завдання встановлювати факти у справі, а повинні були тільки розтлумачити правові норми, що стосуються цієї справи» (див. рішення у справі «Ермі проти Італії» (Hermi v. Italy) [ВП], заява № 18114/02, п. 61, ECHR 2006-XII з подальшими посиланнями) (§89). Однак, у цій справі присутність прокурора вимагалася за законом, який відповідно мав змогу зробити усні заяви у суді, беручи таким чином активну участь у провадженні, натомість заявник був позбавлений такої можливості (§90). Що своєю чергою спричинило порушення принципу рівності сторін.

 

Свобода зібрань та об’єднань

СПРАВА «КОРЕЦЬКИЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»(Заява №  40269/02) рішення від 3 квітня 2008 року

Факти: заявники та дві інші особи створили громадське об’єднання під назвою «Громадянський комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків». Міське управління повернуло заявникам заяву та статут і рекомендувало внести до статуту зміни, а коли заявники подали нову редакцію статуту, відмовило у реєстрації. Заявники оскаржили відмову про реєстрацію до суду. Суди (першої інстанції та апеляційний) визнали скаргу заявників необґрунтованою і встановили, що відмова у реєстрації Громадянського комітету була законною, оскільки певні положення статуту містили текстуальні розбіжності з положеннями відповідного національного законодавства, а також тому, що заявники не подали на реєстрацію виправлений статут. Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу заявників.

 

Заявники скаржаться на відмову органів державної влади зареєструвати їх об’єднання, посилаючись на статтю 11 Конвенції.

 

Так, у своєму рішенні у даній справі ЄСПЛ зазначив, що спосіб, в який національним законодавством закріплено право на свободу об’єднання та його практичне застосування органами державної влади, є проявом стану демократії в певній країні. Держави мають право переконатися в тому, що мета об’єднання та його діяльність відповідають вимогам, передбаченим законодавством, проте вони повинні робити це у спосіб, сумісний з їх зобов’язаннями за Конвенцією (див. «Сідіропулос та інші проти Греції» (Sidiropoulos and Others v. Greece), рішення від 10 липня 1998 року; «Об’єднана македонська організація Іллінден та інші проти Болгарії» (The United Macedonian Organisation Ilinden and Others v. Bulgaria), № 59491/00, п. 57, рішення від 19 січня 2006 року; «Московський Осередок Армії Спасіння проти Росії» (The Moscow Branch of the Salvation Army v. Russia), № 72881/01, п. 59, та «Рамазанова та інші проти Азербайджану» (Ramazanova and Others v. Azerbaijan), № 44363/02, п. 54, рішення від 1 лютого 2007 року) (§38).

Суд нагадав, що неодноразово визначав, що «відмова національних органів державної влади надати статусу юридичної особи об’єднанню громадян є втручанням у право заявників на здійснення права на свободу об’єднання» (див. «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), № 44158/98, п. 52, рішення від 17 лютого 2004 року; вищезгадане рішення у справі «Сідіропулос» (Sidiropoulos), п. 31; та «Ульдозоттейнек Шовтезеге та інші проти Угорщини» (Uldцzцtteinek Szцvetsйge and Others v. Hungary), № 32367/96, ухвала від 31 серпня 1999 року) (§39).

ЄСПЛ визначив також, що «положення Закону України «Про об’єднання громадян», які регулюють реєстрацію об’єднань громадян, є занадто розмитими, щоб бути достатньо «передбачуваними» для зацікавлених осіб, та надають державним органам занадто широкі межі розсуду у вирішенні питання, чи може певне об’єднання бути зареєстрованим (§48).

Окрім того, Суд зазначив, що «повноваження держави щодо захисту її інституцій та громадян від об’єднань, які можуть їм загрожувати, мають застосовуватись виважено, оскільки відступи від принципу свободи об’єднання мають бути такими, що чітко тлумачаться, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати обмеження такої свободи»(див. вказане вище рішення «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland) (§51).

У даній справі Суд вважає, що «обмеження, які були застосовані в цій справі, не переслідували «нагальну соціальну необхідність», та причини, на які посилалися органи державної влади, відмовляючи у реєстрації об’єднання, не були відповідними та достатніми. Тому втручання не може вважатися необхідним в демократичному суспільстві(§55).

 

Право на життя: обов’язок держав розслідувати обставини смерті, що мала місце за підозрілих обставин

 

СПРАВА «КАЧУРКА ПРОТИ УКРАЇНИ» (Заява № 4737/06) рішення від 15 вересня 2011 року

 

Факти: Заявники стверджували, що органи державної влади не провели ефективного розслідування смерті їхнього сина С.К.. Дружина сина заявників та друг сім’ї повідомили міліцію про те, що С. К. вчинив самогубство. Було здійснено розтин тіла С. К. Згідно з результатами розтину він помер від механічної асфіксії. Винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо обставин смерті С. К. на підставі висновку, що  факт його самогубства встановлено належним чином. Однак заявники звернулися до прокуратури зі скаргою, вимагаючи проведення додаткової перевірки. Заявники стверджували, що С. К. міг бути навмисно задушений мотузкою, а потім поміщений у ванну кімнату, де було імітовано його повішення. Також він міг бути отруєний наркотичними або психотропними речовинами та доведений до самогубства. Вони стверджували, що особами, які могли бути причетними до вбивства, є його дружина, її батьки, її коханець , а згодом, — сусідка, яка перебувала в недружніх стосунках з С. К. Прокуратурою призначено додаткову перевірку. Районна прокуратура кілька разів виносила постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Різноманітні суперечності між поясненнями свідків. Суд виніс рішення, що слідчі органи використали усі засоби, які були доступні їм, для того, щоб дослідити ситуацію.

 

Заявники скаржилися на те, що державні органи не провели ефективного розслідування обставин смерті їхнього сина. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції. Однак ЄСПЛ надаючи юридичну кваліфікацію фактам справи (див. рішення від 13 березня 2007 року в справі «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), № 23393/05, п. 23), зазначив, що скарга на неефективне розслідування смерті С. К. має розглядатися за статтею 2 Конвенції в процесуальному аспекті (§ 43)

«Аналізуючи факти цієї справи у світлі загальних принципів, що стосуються обов’язку держави забезпечити ефективне розслідування смертей, що мали місце за підозрілих обставин (див.рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), № 34056/02, пп. 175–177, ECHR 2005, та рішення від 4 квітня 2006 року у справі «Сергій Шевченко проти України» (Sergey Shevchenko v. Ukraine), № 32478/02, пп. 63–65), Суд зазначає, що державні органи провели низку заходів для встановлення відповідних обставин цієї справи» (§48).

Проте ЄСПЛ поставив питання, чи «була достатньою якість процесу прийняття рішень, що призвів до вищезазначеного результату, для того, щоб дійти висновку, що національні органи вжили усіх заходів» (§49).

Суд зазначає, що, останнє рішення у справі ухвалено через сім років після смерті С. К.. Отже, що «суттєва затримка при встановленні причин смерті, якщо вона не виправдана об’єктивними обставинами, може сама по собі підірвати довіру суспільства у забезпечення верховенства права»(див. рішення від 3 березня 2011 року у справі «Меркулова проти України» (Merkulova v. Ukraine), № 21454/04, пп. 50–51 та 61). Це ще більшою мірою є справедливим у разі, коли розслідування, як у цій справі, характеризується неодноразовими поверненнями справи на додаткове розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 6 грудня 2007 року у справі «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine), № 75520/01, п. 61) (§ 50).

Також мали місце суттєві адміністративні недоліки, які призводять до сумніву, що державні органи діяли сумлінно (§51). Ефективність збирання доказів також була серйозно підірвана на початкових стадіях перевірки. У той самий час з матеріалів справи не вбачається, що перший огляд місця події та судова експертиза були проведені так, щоб забезпечити зібрання усієї відповідної інформації, а також виключити будь-які інші пояснення смерті С. К.,зокрема, таких як вбивство або доведення до самогубства (§52), не були досліджені працівниками міліції важливі речові докази, деякі важливі свідки не були допитані зовсім, а різні докази, зібрані в ході слідства, містили суперечливу інформацію. Отже, в процесуальному аспекті мало місце порушення статті 2 Конвенції.

 

Відповідальність державних органів за смерть людини під час попереднього ув’язнення

 

СПРАВА «МАТУШЕВСЬКИЙ І МАТУШЕВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MATUSHEVSKYY AND MATUSHEVSKA v. UKRAINE)

(Заява No 59461/08) рішення від 23/09/2011

 

Факти: сина заявників М.І. затримали за підозрою у зберіганні наркотичних засобів. При огляді медична комісія констатувала у нього добрий стан здоров’я, пізніше лікар-нарколог діагностував нестійку ремісію від наркотичної залежності. Перебуваючи в СІЗО, М.І.впав з верхніх нар та втратив свідомість. Медичні працівники ввели йому певні препарати, що було зафіксовано в історії хвороби. Через кілька годин помер. Причиною смерті зазначено закриту черепно-мозкову травму. Заявникам подзвонила невідома особа, яка представилася як затриманий із СІЗО, та повідомила,  що їхній син був убитий працівниками СІЗО. Заявникам кілька разів було відмовлено у порушенні кримінальної справи y зв'язку з відсутністю події злочину.

 

72. Суд наголошує на тому, що стаття 2 Конвенції є однією з основоположних цінностей демократичних суспільств, з яких складається Рада Європи, та є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції (див. рішення від 27 вересня 1995 року у справі «МакКанн та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom), п. 147, Series A, No 324). У світлі важливості захисту, гарантованого статтею 2, Суд повинен піддавати випадки позбавлення життя найретельнішому аналізу, беручи до уваги не тільки дії представників держави, а й супутні обставини (див. рішення у справі  «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява No 21986/93, п. 99, ECHR 2000-VII). Так, Суд надає ваги особливій вразливості осіб, що перебувають під вартою (див. там само). Суд вважає, що, коли міліція затримує здорову особу, яку згодом знаходять мертвою, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин настання смерті, а якщо цього зроблено не буде, державні органи нестимуть відповідальність за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі  «Велікова проти Болгарії» (Velikova v. Bulgaria), заява No 41488/98, п. 70, ECHR 2000-VI). Насправді, вся чи значна частина інформації про події у пенітенціарних або інших державних установах відома виключно органам влади, тому вони мають обов’язок надати пояснення щодо них (див. рішення у справах «Ертак проти Туреччини» (Ertak v. Turkey), заява No 20764/92, п. 132, ECHR 2000-V, і «Хью Джордан проти Сполученого Королівства» (Hugh Jordan v. The United Kingdom), заява No 24746/94, п. 103, ECHR 2001-III (витяги)). У випадку смерті це зобов’язання стає ще більш суворим (див. вищенаведене рішення у справі  «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey), п. 99).

73. Вищезазначене зобов’язання держави за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції має тісний зв’язок з її процесуальним зобов’язанням здійснити ефективне розслідування за фактом смерті за підозрілих обставин. Так, висновки слідства повинні ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та безсторонньому аналізі всіх відповідних елементів. Хоча зобов’язання щодо розслідування стосується тільки засобів і не надає абсолютного права домогтися обвинувачення або засудження, будь-який недолік слідства, який ставить під загрозу його здатність відтворити обставини справи або встановити винну особу, найімовірніше, суперечитиме вимозі ефективності (див. рішення у справі «Макарацис проти Греції» (Makaratzis v. Greece [ВП], заява No 50385/99, п. 74, ECHR 2004-XI). У той же час, ненадання державою задовільного та переконливого пояснення настання смерті особи, яка перебувала під контролем державних органів,— це результат, який є неможливим, якщо розслідування відповідає мінімальним стандартам, що задовольняють вимогу ефективності.

 

88. Відповідно було порушення як матеріального, так і процесуального аспектів статті 2 Конвенції.

89. З огляду на ці висновки та за цих обставин Суд не вважає за необхідне додатково розглядати питання незалучення заявників до слідчих дій, на що вони також скаржилися.

 

Незадовільні умови тримання під вартою, обов’язок держави щодо належного медичного догляду

СПРАВА «ПОХЛЄБІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF POKHLEBIN v. UKRAINE) (Заява № 35581/06) рішення від 20.08 2010 року

Факти: Заявника затримали за підозрою у незаконному обігу наркотичних засобів та звільнили під підписку про невиїзд у зв'язку з незадовільним станом здоров'я. Пізніше знову затримано за те, що вчинивши бійку з паном А. та його сином, відібрав у потерпілих куртку, гроші, мобільний телефон і велосипед. Районний суд визнав його виним та призначив йому покарання у вигляді шести років позбавлення волі з конфіскацією майна. Мотивуючи своє рішення, суд спирався на показання кількох свідків, експертні висновки, документальні та речові докази. Заявник оскаржив вирок спочатку до апеляційного суду, потім в касаційному порядку. Рішення судів нижчого рівня залишено без змін. У зв'язку з незадовільним станом здоров'я заявника та його подальшим погіршенням районний суд прийняв рішення про дострокове звільнення заявника з місця позбавлення волі. За твердженням заявника, протягом невизначеного періоду йому не виплачували допомогу за інвалідністю, незважаючи на наявність у нього відповідного права.

61. Суд зазначає, що стаття 3 покладає на державу обов’язок дбати про фізичне благополуччя осіб, яких позбавлено свободи. Суд погоджується з тим, що якість медичної допомоги в закладах охорони здоров’я пенітенціарних установ, можливо, не завжди такого ж рівня, як та, що надається в найкращих установах загального медичного обслуговування. Однак, держава повинна забезпечити належну охорону здоров’я та благополуччя осіб, узятих під варту, зокрема, шляхом забезпечення їм необхідної медичної допомоги (див. рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudla
v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI, і «Гуртадо проти Швейцарії» (Hurtado v. Switzerland) від 28 січня 1994 року, серія A, № 280-A). Якщо державні органи вирішили взяти під варту і тримати під вартою серйозно хвору особу, вони повинні особливо подбати про те, щоб умови тримання її під вартою відповідали її особливим потребам, викликаним інвалідністю (див. рішення у справах «Прайс проти Сполученого Королівства» (Price v. the United Kingdom), заява № 33394/96, п. 30, ECHR 2001-VII, і «Фарбтух проти Латвії» (Farbtuhs v. Latvia), заява № 4672/02, п. 56, від 2 грудня 2004 року).

62. Лише той факт, що ув’язненого оглянув лікар і призначив певне лікування, не може автоматично привести до висновку, що медична допомога була адекватною (див. рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви №№ 9852/03 і 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Державні органи повинні також забезпечити всебічний облік даних про стан здоров’я ув’язненого та про лікування, яке він отримував під час тримання його під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Худобін проти Росії» (Chudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-XII (витяги)), оперативність і правильність постановки діагнозу та надання допомоги (див. згадані вище рішення у справах «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115 та «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 104–106), а також, коли цього вимагає медичний стан, забезпечити регулярний і систематичний нагляд поряд із комплексною стратегією лікування, мета якої полягає не лише в реагуванні на симптоматичному рівні, а й у подоланні наявних в ув’язненого хвороб або недопущенні їх загострення (див. згадане вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109, 114; рішення у справах «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 року, і «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи повинні також довести, що було створено необхідні умови для фактичного виконання призначеної схеми лікування (див. згадане вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення у справі «Голомйов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року).

63. У справі, що розглядається, враховуючи поганий стан здоров’я заявника та, зокрема, наявність у нього СНІДу, туберкульозу, хронічного гепатиту та кандидозу, Суд вважає, що заявник потребував регулярного, систематичного і комплексного забезпечення спеціальним медичним доглядом.

64. Суд визнає, що в місцях тримання під вартою та лікарнях виправних колоній заявника забезпечували певним лікуванням. Втім, Суд зауважує, що за час, який заявник провів під вартою, стан його здоров’я значно погіршився: у нього з’явилося кілька нових проблем зі здоров’ям […].

65. Погоджуючись із тим, що заявникові можна було б дорікнути за відмову від лікування в травні 2007 року […], Суд все-таки не може на підставі лише цього факту перекласти весь тягар відповідальності з Уряду на заявника […].

66. Суд також зазначає, що заявника звільнили у зв’язку з погіршенням стану здоров’я та що після звільнення йому встановили першу групу інвалідності, яка згідно з національним законодавством вказує на найвищий ступінь втрати працездатності.

67. Отже, беручи до уваги серйозність хвороб заявника, а також положення національного закону, яке вимагає забезпечувати в’язнів, хворих на туберкульоз, лікуванням у спеціалізованих закладах кримінально-виконавчої служби, Суд вважає, що заходи, вжиті національними органами, не були достатніми.

68. Виходячи з наведених вище міркувань, Суд визнає, що медична допомога, яка надавалася заявникові під час тримання його під вартою, була недостатньою, у зв’язку з чим мало місце порушення статті 3 Конвенції.

 

Незабезпечення своєчасної та належної медичної допомоги в місцях позбавлення волі

СПРАВА «КОВАЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»

CASE OF KOVAL v. UKRAINE (Заява № 65550/01) рішення від 12 лютого 2007 року

Факти:  Генеральна прокуратура України затримала заявника за підозрою у вчиненні посадового підлогу, начальник відділу виніс постанову про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття заявника під варту. Пізніше ГПУ винесла постанову про звільнення заявника під заставу, оскільки неможливо було забезпечити йому належний медичний догляд під вартою. Знайшовши нові докази, що підтверджували участь заявника у незаконних операціях з валютою та зловживання владою, ГПУ порушила кримінальну справу, а заявника знову взято під варту на підставі того, що він перешкоджав розслідуванню його кримінальної діяльності. Заявнику було висунуто нові звинувачення у вчиненні інших тяжких злочинів.  Районний суд  скасував постанову ГПУ та змінив запобіжний захід щодо заявника на підписку про невиїзд. Пізніше міський суд, задовольнивши протест заступника Генерального прокурора, скасував ухвалу районного суду. Заявника знову затримано. Пізніше заявника переведено до виправної колонії. Він почав відбувати своє покарання з дня його прибуття до виправної колонії, де й почав стаціонарно лікуватись у медчастині.

 

1. Прецедентне право, яке підлягає застосуванню

 

75. Прецедентне право Суду за статтею 3 Конвенції, що підлягає застосуванню у цій справі, коротко викладено у зазначеному рішенні в справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пп. 79—81).

 

2. Скарги на умови тримання заявника під вартою

 

76. Щодо умов тримання заявника під вартою — переповнення камер та відсутності належної гігієни, вентиляції, сонячного світла, щоденних прогулянок, чистої білизни та одягу — Суд розглянув їх у цілому на основі пояснень заявника. Він зазначає, що неможливо точно встановити умови, в яких утримувався заявник. Однак він вказує, що Уряд не заперечував твердження заявника і, таким чином, вони можуть вважатись Судом незаперечними (див. пункти 66—69). Крім того, беручи до уваги, що пояснення заявника послідовні, детальні та відповідають загалом перевіркам, проведеним Комітетом Ради Європи із запобігання тортурам і Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (див. зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пункти 60, 61 та 66), та Звіту Рахункової палати за 1999 рік «Про результати перевірки бюджетних асигнувань на утримання Державного департаменту з питань виконання покарань» (див. п. 69), Суд доходить висновку, що заявник утримувався у неприйнятних умовах, а держава не забезпечила затриманим необхідного харчування та належних коштів на їх утримання, як це передбачено законом (див. п. 69).

77. Крім того Суд зазначає, що медичні висновки, надані сторонами, свідчать про те, що під час ув’язнення заявник страждав на різні хвороби (див. пункти 39—45). Порівняння висновків першої та третьої судово-медичних експертиз від 11 березня 1998 року та з 16 червня по 2 липня 1999 року, відповідно, чітко свідчить про те, що стан його здоров’я знач­но погіршився (див. пункти 39 і 51).

78. Щодо себорейного дерматиту і хвороб серця, на які скаржився заявник, Суд вважає, що незважаючи на лікування, яке дійсно отримував заявник, захворювання, рецидив, погіршення та його подальша госпіталізація 30 листопада 1998 року (див. п. 43) вказують на те, що він утримувався в антисанітарних умовах без дотримання елементарної гігієни.

3. Скарги на відсутність лікування і медичної допомоги

 

79. Щодо умов утримання Суд зазначає, що скарги заявника стосуються положень статті 3 Конвенції. Далі він повторює, що незважаючи на те, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитись як така, що закріплює загальний обов’язок звільнення затриманих у зв’язку зі станом здоров’я, вона покладає на державу обов’язок захищати фізичне здоров’я осіб, позбавлених волі, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги (див. висновок Європейської комісії з прав людини від 28 січня 1994 р. у справі «Гуртадо проти Швейцарії» (Hurtado v. Switzerland), Series А № 280-А, с. 15, 16, п. 79). Крім того Суд визначив випадки, коли необхідно належним чином охороняти здоров’я ув’язнених (див. рішення від 26 жовтня 2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-ХІ).

 

81. На додаток, державні органи не звернули увагу на висновки судово-медичної експертизи, проведеної з 16 червня по 2 липня 1999 ро­ку, про те, що йому треба надати стаціонарне лікування, якщо виявиться, що його неможливо надати під час ув’язнення (див. п. 51). […].

 

Висновки Суду

 

82. Беручи до уваги зазначене щодо умов тримання заявника під вартою (див. п. 76), які очевидно мали згубний вплив на його здоров’я (див. рішення від 15 липня 2002 р. у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 98, ЄСПЛ 2002-VI, та зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України», п. 88), і висновки Суду щодо відсутності лікування і медичної допомоги, необхідних заявнику (див. пункти 79, 80), Суд доходить висновку, що було порушення статті 3 Конвенції. У світлі зазначеного Суд вважає, що природа, тривалість, жорстокість поводження, якому піддавався заявник, та сукупний негативний вплив на його здоров’я дають підстави розцінювати поводження з ним як нелюдське і таке, що принижує гідність (див. рішення від 21 грудня 2000 р. у справі «Еґмез проти Кіпру» (Egmez v. Cyprus), заява № 30873/96, п. 77, ЄСПЛ 2000-ХІІ; рішення від 16 червня 2005 р. у справі «Лабзов проти Росії» (Labzov v. Russia), заява № 62208/00, п. 45; рішення від 20 січня 2005 р. у справі «Майзит проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 42).

 

Оцінка Суду

 

[…].

94. Суд вказує, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги про неналежне поводження є можливість подання скарги заявником до національних судових органів з метою запобігання виникненню подібних випадків у майбутньому та отримання прямого і своєчасного відшкодування, а не просто непрямого захисту прав, закріплених у статті 3 Конвенції. У випадках, коли особи скаржаться на неналежне поводження під час перебування під вартою та умови їх тримання, засіб юридичного захисту може бути превентивним і компенсаторним водночас.

95. Відповідно до перших зауважень Уряду, а саме щодо скарги, яка мала бути подана прокурору, який здійснює нагляд за дотриманням законності в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, Суд вважає, що це не можна вважати ефективним та доступним засобом юридичного захисту беручи до уваги те, що статус прокуратури відповідно до національного законодавства та її особлива роль «обвинувачення» в розслідуванні кримінальних справ не надають відповідних гарантій незалежного і неупередженого розгляду скарг заявника (див. зазначене рішення у справі «Меріт проти України», п. 63; mutatis mutandis, зазначене рішення у справі «Невмержицький проти України», п. 116, і рішення від 6 вересня 2005 р. у справі «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, п. 58, ЄСПЛ 2005-...). Крім того Уряд не довів, що звернення до прокурора могло б привести до вищезазначеної превентивності або компенсаторного відшкодування щодо стверджуваного поганого поводження та умов тримання під вартою, що суперечать статті 3 Конвенції.

[…].

97. Суд вважає, що Уряд не довів, що відповідно до законодавства України заявник мав можливість оскаржити умови тримання його під вартою або що засоби юридичного захисту, доступні йому, були ефективними — іншими словами, що вони могли запобігти повторним порушенням, або припинити їх, або надати йому відповідне відшкодування.

98. Таким чином, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції щодо відсутності ефективних і доступних засобів юридичного захисту відповідно до національного законодавства щодо скарг заявника на поводження та умови тримання його під вартою.

Видача особи (екстрадиція)

СПРАВА «СОЛДАТЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 2440/07) рішення від 23 січня 2009

 

Факти: Заявника, який перебуває під вартою в Україні, очікує екстрадиція до Туркменістану. Хоча адвокат заявника стверджує, що останній є особою без громадянства, сам заявник не заперечує свого туркменського громадянства. Правоохоронні органи Туркменістану склали обвинувальний висновок про обвинувачення заявника в завданні легких і тяжких тілесних ушкоджень двом особам. Заявник виїхав з Туркменістану до України з огляду на те, що його, як він стверджує, переслідували за етнічними ознаками. В Україні заявника затримано. Генеральна прокуратура Туркменістану, надіславши запит про видачу заявника з метою його кримінального переслідування за вчинення згаданих вище злочинів, надала гарантії, що заявнику будуть пред’явлені обвинувачення лише за злочини, зазначені в запиті, та, що заявник не зазнає дискримінації. Районний суд виніс постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою в очікуванні на процедуру екстрадиції, не зазначивши строку тримання під вартою. Заявник також повідомив, що підписав відмову від послуг захисника, оскільки співробітники міліції пояснили йому, що в Україні судом його справа розглядатись не буде. Районна прокуратура внесла подання начальникові райвідділу міліції, в якому зазначила, що затримання заявника становило порушення вимог кримінально-процесуального закону. На працівників міліції, які затримали заявника, було накладено стягнення.

 

Оцінка Суду

 

a) Загальні принципи

 

66. У своїй практиці Суд уже визначив, що екстрадиція особи Договірною державою може стати підставою для порушення питання про застосування статті 3 і, отже, про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі екстрадиції така особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик зазнати поводження, забороненого статтею 3. Визначення такої відповідальності неминуче потребує оцінки умов у запитуючій країні з погляду вимог статті 3 Конвенції. Однак питання не полягає в оцінці або встановленні відповідальності запитуючої країни згідно із загальним міжнародним правом, Конвенцією чи якимсь іншим договором. Відповідальність, яка при цьому визначається або може бути визначена згідно з Конвенцією,— це відповідальність запитуваної Договірної держави, яка видає особу за дії, вчинення яких стає безпосередньою причиною того, що особа наражається на ризик зазнати забороненого нелюдського поводження (див. рішення у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 35–36, п. 89–91; та згадане вище рішення у справі «Гарабаєв проти Росії» (Garabayev v. Russia), п. 73).

67. З’ясовуючи, чи було доведено існування у випадку видачі заявника реального ризику, що він зазнає поводження, забороненого статтею 3, Суд має проаналізувати це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів і, якщо необхідно, у світлі матеріалів, здобутих ним самостійно (proprio motu). У таких справах, як ця, Суд має розглянути передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни, беручи до уваги загальну ситуацію в цій країні та особисті обставини заявника (див. рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, серія А, № 215, п. 108, у кінці). Оцінюючи з цією метою загальну ситуацію в конкретній країні, Суд, як правило, надавав значення інформації, яка міститься в останніх доповідях таких незалежних міжнародних правозахисних асоціацій, як Міжнародна Амністія, або яку було отримано від урядових джерел, включаючи Державний департамент США (див., наприклад, рішення у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, пп. 99–100; «Муслім проти Туреччини» (Muslim v. Turkey), № 53566/99, п. 67, від 26 квітня 2005 року; «Саїд проти Нідерландів» (Said v. the Netherlands), № 2345/02, п. 54, від 5 липня 2005 року; «Аль-Моаяд проти Німеччини» (Al-Moayad v. Germany) (ухвала), № 35865/03, пп. 65–66, від 20 лютого 2007 року; і «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [GC], № 37201/06, пп. 143–146, від 28 лютого 2008 року). Водночас Суд уже визначив, що сама лише ймовірність зазнати поганого поводження у зв’язку з неврегульованою ситуацією в запитуючій країні не спричиняє порушення статті 3 (див. згадане вище рішення у справі Вільвараджі та інших, п. 111, і ухвалу «Фатган Катані та інші проти Німеччини» (Fatgan Katani and Others v. Germany) (ухвала), № 67679/01, від 31 травня 2001 року), і якщо доступні Суду джерела характеризують загальну ситуацію, то конкретні твердження заявника у тій чи іншій справі потребують підтвердження іншими доказами (див. справу «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], № 46827/99 і № 46951/99, п. 73, ECHR 2005-I).

68. На думку Суду, коли заявник стверджує, що він є членом групи, стосовно якої систематично практикується погане поводження, починають діяти гарантії захисту статті 3, якщо заявник доведе — за необхідності, за допомогою джерел, згаданих у попередньому пункті,— що є серйозні підстави визнати існування такої практики та його належність до групи, про яку йдеться (див. згадане рішення у справі «Сааді проти Італії» [GC], п. 132).

69. Погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, і лише тоді воно підпадатиме під дію статті 3. Оцінка такого мінімального рівня має, цілком природньо, відносний характер; вона залежить від усіх обставин справи, таких як характер і контекст відповідного поводження або покарання, способу та методу вчинення відповідних дій, тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків. Поводження вважатиметься «нелюдським» у значенні статті 3, якщо воно, зокрема, заздалегідь сплановане, здійснювалося безперервно протягом багатьох годин і спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або сильні фізичні чи психічні страждання. Крім того, оцінюючи, чи було покарання або поводження таким, що «принижує гідність» у значенні статті 3, Суд повинен також визначити, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і якщо йдеться про його наслідки — чи позначилося воно несприятливо на її особистості у спосіб, несумісний з вимогами статті 3. Оцінюючи умови тримання під вартою, потрібно брати до уваги кумулятивний ефект таких умов, а також конкретні скарги заявника. Важливим чинником є також тривалість тримання під вартою (див. згадане вище рішення у справі «Гарабаєв проти Росії», п. 75, з додатковими посиланнями). Крім того, навіть якщо вже надано дипломатичні запевнення, Суд не звільняється від обов’язку перевірити, чи забезпечують такі запевнення на практиці достатні гарантії того, що заявник буде захищений від ризику зазнати поводження, забороненого Конвенцією (див. згадані вище рішення у справі Чагала, п. 105, та у справі «Сааді проти Італії» [GC], п. 148).

[…]

Ефективний правовий захист

82. Суд повторює, що за Конвенцією поняття ефективного засобу юридичного захисту вимагає здатності такого засобу не допустити здійснення заходів, які суперечать Конвенції і наслідки яких можуть бути незворотними. Отже, матиме місце порушення відповідних положень Конвенції у випадку, якщо такі заходи виконуються до того, як національні органи визначили, чи відповідають вони Конвенції, хоча при цьому Договірні держави користуються певною свободою розсуду в обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх зобов’язань за цим положенням (див., mutatis mutandis, справу «Гарабаєв проти Росії», № 38411/02, п. 105, від 7 червня 2007 року, ECHR 2007-... (витяги)).

83. Суд нагадує свої висновки (пункти 52–53 вище) у цій справі стосовно аргументу Уряду з питання про національні засоби юридичного захисту. З тих самих міркувань Суд визнає, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, за допомогою якого можна було б оскаржити рішення про екстрадицію, посилаючись на ризик зазнати поганого поводження з поверненням до країни. Отже, має місце порушення цього положення

 

Оцінка Суду

 

a) Загальні принципи

[…]

110. Водночас Суд повторює: потрібно визначити, чи було тримання заявника під вартою «законним» для цілей пункту 1(f) статті 5, з конкретним врахуванням процесуальних гарантій, які забезпечуються національною правовою системою. У питаннях з’ясування «законності» взяття під варту і, зокрема, у визначенні того, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція, по суті, відсилає до національного законодавства і встановлює обов’язок забезпечувати дотримання матеріально­правових та процесуальних норм такого законодавства, водночас вимагаючи також, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, яка полягає в захисті людини від свавілля (див. рішення у справі «Амюр проти Франції» (Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, Reports 1996-III, п. 50).

111. Тому Суд повинен з’ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього. Стосовно таких принципів Суд наголошує, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», пункт 1 статті 5 не просто відсилає до національного закону; як і словосполучення «згідно із законом» і «встановлені законом» у пункті другому статей 8–11, він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права — ця ідея пронизує всі статті Конвенції. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні — для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (див. рішення у справах «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), № 6847/02, п. 125, ECHR 2005-X (витяги); «Єчюс проти Литви» (Jecius v. Lithuania), № 34578/97, п. 56, ECHR 2000-IX; «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, пп. 50–52, ECHR 2000-III; та згадане рішення у справі Амюр). У рішенні «Насруллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia) (№ 656/06, пп. 72–77, від 11 жовтня 2007 року) Суд встановив, що глава 54 Кримінально-процесуального кодексу Росії («Видача особи для кримінального переслідування або виконання вироку»), яка не передбачала спеціальної процедури затримання та взяття під варту з метою екстрадиції, хоча й посилалася на затримання та взяття під варту як на запобіжні заходи, спричиняла плутанину при її застосуванні національними органами влади. Суд дійшов висновку, що ці положення російського закону, які регулюють питання арешту осіб з метою екстрадиції, не були ані чітко сформульованими, ані передбачуваними у своєму застосуванні і не задовольняли критерій «якості закону», як цього вимагає Конвенція.

 

b) Застосування у цій справі

 

112. Суд погоджується з аргументом Уряду про те, що Мінська конвенція, як частина національного правового порядку, може служити правовим підґрунтям для процедури екстрадиції та взяття під варту з метою екстрадиції. Але й згідно з пунктом 1(f) статті 5 Конвенції арешт з метою екстрадиції має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом». Мінська конвенція не передбачає дотримання в запитуючій державі певної процедури, яка б могла забезпечувати гарантії проти свавілля. Тому Суд повинен розглянути, чи передбачалося застосування такої процедури в інших положеннях українського законодавства.

[…]

114. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для того, щоб визнати: законодавство України не передбачає процедури, достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні — такої, яка давала б можливість запобігти ризикові свавільного тримання під вартою в очікуванні на екстрадицію. Враховуючи наведені вище висновки, Суд не вважає за потрібне розглядати кожну скаргу заявника стосовно конкретних періодів тримання його під вартою або питання прийнятності кримінальної процедури, пропонованої у згадуваній вище постанові Пленуму Верховного Суду.

Отже, було порушено пункт 1(f) статті 5 Конвенції.

 

Оцінка Суду

 

125. Суд повторює, що мета пункту 4 статті 5 полягає в захисті права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий контроль законності застосованого до них заходу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, п. 76). Відповідний засіб юридичного захисту має бути для затриманої особи доступним під час її перебування під вартою і надавати їй можливість домогтися невідкладного судового контролю законності тримання її під вартою та, за відповідних обставин,— домогтися свого звільнення. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які потребуються для цілей цього положення (див., mutatis mutandis, справи «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), № 9808/02, п. 66, у кінці, від 24 березня 2005 року, та «Вачев проти Болгарії» (Vachev v. Bulgaria), № 42987/98, п. 71, ECHR 2004-VIII (витяги)). Доступність засобу юридичного захисту означає, зокрема, що умови, які органи влади створили за своїм розсудом, мають бути такими, щоб заявники могли реально скористатися цим засобом (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Чонки, пп. 46 і 55).

126. Суд нагадує свої висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції про відсутність правових положень, які б регулювали в Україні процедуру взяття під варту в очікуванні на екстрадицію. На думку Суду, за обставин цієї справи зазначені висновки так само застосовні до скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції, оскільки Уряд не довів, що заявник мав у своєму розпорядженні відповідну процедуру, за допомогою якої законність тримання його під вартою міг би перевірити суд. Зокрема, стаття 1652 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що «прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник чи законний представник» можуть подати апеляцію на рішення суду першої інстанції. Однак заявник — як особа, затримана з метою екстрадиції, а не як підозрювана у кримінальній справі,— не належав до жодної з цих категорій осіб. […]

127. Наведені вище міркування Суд вважає достатньою підставою для відхилення попередніх заперечень Уряду і для висновку про наявність порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

 

Свобода пересування

СПРАВА «НІКІФОРЕНКО проти УКРАЇНИ» (CASE OF NIKIFORENKO v. UKRAINE) Заява № 14613/03, рішення від 18 травня 2010 року

Факти: Заявниця проникла у приміщення пані М. та взяла велосипед, який належав її колишньому чоловіку, який помер три дні перед тим. Щодо заявниці порушено кримінальну справу за фактом крадіжки з проникненням у житло, обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Справу направлено на додаткове розслідування. Пізніше справу кілька разів перекваліфіковано та спрямовано на нове розслідування. Спочатку справу перекваліфіковано на звинувачення у грабежі, потім - на самоуправство, пізніше - на приховування злочину. Після повторного перекваляфікування на самоуправство справу повернуто на додаткове розслідування…Упродовж періоду, коли заявниця перебувала під запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд, їй було дозволено кілька разів виїхати за кордон для відвідування своїх родичів, та кілька разів вона це зробила без дозволу. Через 11 років і 4 місяці від початку порушення кримінальної справи прокурор закрив кримінальну справу щодо заявниці за відсутністю складу злочину.

[…] 55.Сторони не оскаржували те, що зобов’язання у вигляді підписки про невиїзд є втручанням у свободу пересування заявниці. Крім того, Суд раніше вже встановив у справах подібних до цієї, що в межах кримінального провадження в Україні таке втручання у право підозрюваного або обвинуваченого здійснюється відповідно до закону і відповідає законній  меті (див. серед іншого рішення у справі «Іванов проти України» (Ivanov v. Ukraine) № 15007/02, пп. 87-89, від 7 грудня 2006 року). Залишається встановити, чи було таке втручання «необхідним в демократичному суспільстві».

56. Оцінка «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає від Суду визначити, чи було таке оскаржуване втручання «пропорційним законній переслідуваній цілі» (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кіпріаноу проти Кіпру» (Kyprianou v. Ceprus) [GC], № 73797/01, пп. 170–171, ECHR 2005-…). Що стосується пропорційності втручання, Суд звертав особливу увагу на тривалість застосування заходу.

57. До заявниці було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд з 5 січня 1998 року до 22 жовтня 2008 року, тобто він тривав десять років, дев’ять місяців та дев’ятнадцять днів. Цим її було обмежено залишати своє місце проживання без дозволу протягом зазначеного часу (див. вище § 40).

58. Суд зазначає, що він вирішував питання сумісності статті 2 Протоколу № 4 із зобов’язанням не залишати в низці справ щодо Італії, включаючи справу Luordo (див. рішення у справі «Луордо проти Італії» (Luordo v. Italy), № 32190/96, п. 96, ECHR 2003-IX). В цій справі Суд встановив, що таке зобов’язання, застосоване до заявника під час триваючої процедури банкрутства, було непропорційним у зв’язку з його тривалістю протягом чотирнадцяти років і восьми місяців, навіть якщо не було відомо, чи хотів  заявник залишити місце проживання, та чи що було йому  відмовлено в дозволі. Однак у справі «Антоненков та інші проти України» (див. «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and others v. Ukraine), заява № 14183/02, пп. 59–67, рішення від 22 листопада 2005 року), у якій застосування такого обмеження тривало протягом розгляду кримінальної справи, що складало чотири роки і десять місяців, Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу № 4. Також у справі Федоров і Федорова (Fedorov and Fedorova v. Ukraine) (див. зазначене вище рішення «Федоров і Федорова проти Росії» (Fedorov and Fedorova v. Ukraine) пп. 32–47), у якій   зобов’язання не залишати місце проживання застосовувалось до заявника протягом чотирьох років і трьох місяців та чотирьох років і шести місяців, Суд визнав, що за обставин справи обмеження свободи пересування заявників не було непропорційним.

59. На думку Суду, справу заявниці слід відрізняти від справ «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and others v. Ukraine) і «Федоров і Федорова проти України» (Fedorov and Fedorova v. Ukraine). Суд перш за все зазначає, що тривалість сама по собі обмеження в цій справі була значно довшою, ніж у двох вищезазначених справах, і лише її тривалість могла бути достатньою, щоб дійти висновку, що застосування такого доходу було непропорційним. Крім того, тривале втручання здійснювалось в контексті обвинувачення у досить малозначному злочині.

60. Беручи до уваги вищезазначене, Суд робить висновок про те, що «справедливий баланс» між загальними інтересами та правами заявниці було порушено. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

.

 

 
Правова позиція з приводу повернення збору на обов’язкове пенсійне страхування при купівлі житла вперше

 

Загальновідомим є факт, що при нотаріальному оформленні договорів купівлі-продажу житла покупці у всіх випадках повинні сплачувати збір на обов’язкове пенсійне страхування у розмірі 1% від вартості житла, що передбачено ст.1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування».

Згідно п.п. 15-3 п. 15 Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №1740 від 03.11.1998р., нотаріальне посвідчення або реєстрація на біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

Водночас, згідно ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов'язані з її вчиненням.

Поряд з тим, ст.1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» також передбачено винятки, за якими від сплати збору звільняються громадяни, які купують житло, перебуваючи у черзі на одержання житла або купують житло вперше.

Таким чином, із загального правила про обов’язковість сплати збору при придбанні нерухомого майна законодавцем встановлено два винятки - громадяни, які придбавають житло вперше та які перебувають у черзі на одержання житла.

Однак, із листа Міністерства юстиції України та Пенсійного фонду України «Щодо збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, який справляється у разі купівлі-продажу нерухомого майна» від 13.12.1999 р. вбачається, що в Україні не існує єдиної системи реєстрації прав на нерухоме майно та, відповідно, органу, компетентного видавати довідки на підтвердження обставини первинного придбання житла.

Відтак, особи, які перебувають у черзі на одержання житла або купують житло вперше, в будь-якому разі вимушені сплачувати 1% від вартості житла до Пенсійного фонду, інакше нотаріус відмовить у реєстрації договору купівлі-продажу.

За таких умов, для встановлення факту купівлі житла вперше чи стягнення безпідставно сплаченого збору необхідно звертатись до суду із відповідним позовом.

 
Виправдальний вирок по Зубавленко

 

 

 

справа № 1- 1328/158/2012

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2012 року                                                                                                                 Шевченківський районний суд м. Львова

у складі головуючого – судді                                                Невойта П.С.

суддів                                                                                Свірідової В.В.

Баєвої О.І.

з участю прокурора                                                             Кахнича В.С.

захисника                                                                           Мицика О.В.

секретарів с/з                                                                     Ковальчук А.Г., Коваль Я.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові кримінальну справу про обвинувачення

Зубавленко Ганни Леонівни 20 березня 1947 року народження, уродженки с. Неслухів Кам'янко-Бузького району, українки, громадянки України, з середньою освітою, заміжньої, дітей на утриманні немає, пенсіонерки, яка зареєстрована та проживає за адресою: Львівська область Кам'янко-Бузький район с. Неслухів, вул. Садова,39, раніше не судимої, -

у вчиненні злочину, передбаченого ст.307 ч. 3 КК України,

 

Зубавленко Івана Миколайовича 07 березня 1941 року народження, уроджеця с. Ясна Поляна Самойловського району Саратовської області, Російська Федерація, українця, громадянина України, з середньою-спеціальною освітою, одруженого, дітей на утриманні немає, пенсіонера, який зареєстрований та проживає за адресою: Львівська область, Кам'янко-Бузький район, с.Неслухів, вул. Садова,39, раніше не судимого,-

у вчиненні злочину, передбаченого ст.307 ч. 3 КК України, -

установив:

Підсудні Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М. органом досудового слідства обвинувачуються у незаконному придбанні, зберіганні особливо небезпечних наркотичних засобів, в особливо великих розмірах з метою збуту, вчинене за попередньою змовою групою осіб, тобто за ст.307 ч.З КК України та вказані дії ними вчинені при наступних обставинах.

27 вересня 2011 року працівниками Кам"янка-Бузького РВ ГУМВС України у Львівській області під час огляду присадибної ділянки господарства, що розташоване в селі Неслухів Камянка-Бузького району що на вул. Садова, 39 де проживають Зубавленко Ганна Леонівна спільно з чоловіком Зубавленко Іваном Миколайовичем, виявлено фрагменти рослин зеленого кольору, що складаються з центральних стебел та гілок з листям та суцвіттям в кількості 50 (п'ятдесят) рослин, які згідно висновку експерта %°3/1785 від 25.10.2011 року, містять тетрагідроканабінол і є канабісом (марихуаною) і відносяться до особливо небезпечних наркотичних засобів, обіг яких заборонено, маса, яких, в перерахунку на висушену речовину, становить 3040,07 грам, яку Зубавленко Г.Л. за попередньою змовою з Зубавленко І.М. зберігали за місцем свого проживання, з метою збуту, тим самим вчинили злочин, передбачений ст. 307 ч. 3 КК України.

Прямими доказами винуватості підсудних, які б вказували на їх причетність до вчиненого злочину орган досудового слідства зазначає протокол огляду місця події від 27.09.2011 року з фототаблицею до нього (а.с. 5-8 т.І), прилученими до справи речовими доказами, які знаходяться на зберіганні в ВРЗ (а.с.93 т.І), висновком експертизи проведеної в НДЕКІД ГУ МВСУ у Львівській області № 3/1785 від 25.10.2011 року, згідно якого речовина рослинного походження зеленого кольору (гілки з листям суцвіттям Крім центральних здерев’янілих стебел), яка вилучена з господарства Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М. і знаходиться в двох картонних коробках, містить тетрагідроканабінол і є канабісом (марихуаною), який відносяться до особливо небезпечних наркотичних засобів, обіг яких заборонено. Загальна маса канабісу (марихуани) в перерахунку на висушену речовину становить 3040,07 грам.(а.с. 3.5-3(5 т. І).

Згідно ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають та ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину.

У відповідності до ст. 65 КПК України доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий, суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Постановою Пленуму Верховного Суду України №5 від 29 червня 1990 року з наступними змінами «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» (п.17) зазначено, що при постановленні вироку суддя повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх стосовності, допустимості, достовірності і достатності.

Допитані на досудовому слідстві Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М. у якості підозрюваних та обвинувачених своєї вини у вчиненні даного злочину не визнали.

У судовому засіданні підсудна Зубавленко Г.Л. своєї вини у вчиненні даного злочину також не визнала та надала показання про те, що 27.09.2011 року близько 18.00 год. до неї додому приїхали на автомобілі троє незнайомих у цивільному одязі, які представились працівниками міліції та повідомили, що у сусідньому селі вкрали культиватор, а оскільки у них є трактор, то запропонували дати письмову згоду на огляд господарства. Після отримання згоди на огляд господарства, дані особи пішли на город, та через деякий час повідомили, що в ямі на городі знайшли наркотик -марихуану. При цьому вона вперше почула від них, що у ямі могли бути якісь наркотику окрім різних рослин, буряну, бадилля.

Один з працівників міліції перебирав бадилля на купі, яке лежало біля ями та пізніше переніс вибрані рослини на подвір'я. Інший працівник у їх будинку писав протокол і на його вимогу вона не читаючи такий підписала. У райвідділі від працівників міліції вона дізналася, що рослини, які ростуть на її господарстві називаються марихуана, про що підписала протокол, але це не відповідає дійсності. Дані стебла вона висікла 20.08.2011 року і до 27.09.2011 року все це лежало на купі біля ями для зберігання картоплі, при цьому деяке з нього було гниле, деяке сухе, почорніле. Працівники міліції вилучені рослини не опечатували, вони лише фотографували город мобільним телефоном, потім кинули в автомобіль рослини, які відібрали з купи бадилля та поїхали.

Наступного дня: 28.09.2011 року до них приїхали двоє працівників міліції, один з них слідчий Сех, та пояснили, що прийшли зробити фотографії, так як 27.09.2011 року на дворі було темно. По закінченні фотографування, працівник міліції писав якийсь документ та на його вимогу вона поставила свій підпис.

Дані рослини ні вона, ні її чоловік ніколи не садили, а росли ще за життя матері, оскільки розмножується самовисівом. Крім того дані рослини, ні вона, ні її чоловік не зберігали, не висушували та немали мети збувати. До того ж їм не було відомо, що дані рослини містять наркотичні речовини. Просить її виправдати.

У судовому засіданні підсудний Зубавленко Іван Миколайович своєї вини у вчиненні даного злочину також не визнав та повністю підтримав показання своєї дружини Зубавленко Г.Л., та додатково дав показання про те, що 27.09.2011 року до них приїхали троє працівників міліції у цивільному одязі. Отримавши згоду дружини на огляд господарства, працівники міліції пішли на город, а повертаючись наткнулись на купу бадилля, яке вже зігнило, оскільки більше як 40 днів пролежало на купі. Один з працівників міліції вибирав з даної купи стебла та сам їх рахував. У його присутності працівники міліції не рахували рослин. Лише зв'язали та забрали в автомобіль. Стебла вибраних рослин не опечатували, ніхто не підписувався на папері про це. Інший працівник міліції у хаті щось писав, а пізніше запропонував підписати даний документ. 28.09.2011 року до них приїхали двоє працівників міліції та повідомили, що будуть фотографувати щось на подвір'ї.

Дані рослини ні він, ні його дружина ніколи не садили, йому не відомо взагалі як називається така рослина, жодного злочину не вчиняв, ні він, ні його дружина не висушували конопель та не мали мети збувати її. До того ж їм не було відомо, що дані рослини містять наркотичні речовини. Просить його виправдати.

Одним з доказів на підтвердження винуватості підсудних у вчиненому злочині досудове слідство посилається на протокол огляду місця події від 27.09.2011 року з фототаблицею до нього (а.с.5-8 т.1). Даний протокол зазначений і у обвинувальному висновку (а.с.231 т.1).

Статтею 190 КПК України передбачено, що з метою виявлення слідів злочину га інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, слідчий проводить огляд місцевості, приміщення, предметів та документів.

Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до порушення кримінальної справи. В цих випадках, при наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події.

Про результати огляду слідчий складає протокол.

Згідно постанови слідчого від 06.10.2011 року (а.с.1 т.1), кримінальна справа порушена слідчим цього ж дня за фактом незаконного придбання, виготовлення, зберігання без мети збуту особливо небезпечних наркотичних засобів гр. Зубавленко Г.Л. за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 3 ст.309 КК України.

Як убачається з письмової згоди (а.с.4 т.1) гр. Зубавленко Г.Л. на вимогу о/у СКР Кам'янка-Бузького РВ ГУМВС України у Львівській області надала згоду на проведення огляду житла чи іншого володіння. Факт надання такої згоди у суді підтвердила підсудна.

З показань свідків у судовому засіданні працівників міліції: Медвідь О.М., Кметь О.В. та Позняка В.В. вбачається, що до оперативного відділу поступила інформація про викрадення у с.Неслухів культиватора. З цією метою дані працівники міліції прибули до будинку Зубавленків та оглянули подвір’я на наявність культиватора. При огляді території господарства Зубавленків виявили коноплю. Про даний факт вони поставили до відома оперативного чергового, який скерував слідчу групу на місце виявлення забороненої рослини.

З листа в.о. начальника Кам'янка-Бузького РВ ГУМУС України у Львівській області від 30.05.2012 року, надісланого на вимогу суду, вбачається, що станом на 27.09.2014 року в ЖРЗПЗ Кам'янка-Бузького РВ ГУМВС України у Львівській області інформації про викрадення у с.Дідилів культиватора або іншої с/г техніки не було зареєстровано (а.с.65 т.2).

За даних обставин працівники міліції безпідставно отримали дозвіл на огляд житла чи іншого володіння, а саме огляд домоволодіння гр.Зубавленко Г.Л. Зубавленко І.М. за адресою с.Неслухів, вул.Садова, 39.

З урахуванням того, що станом на 27.09.2011 року на 17.00 год. жодної інформації в органів внутрішніх справ щодо викрадення культиватора, вчиненого підсудними Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М. та будь-якої інформації про інший злочин, які б давали підстави для огляду володіння, виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи не було, то оперативні працівники не мали законного права для проведення огляду місця події. До того ж законом передбачено, що такий огляд має право проводити тільки слідчий.

Крім того у судовому засіданні встановлено, що 27.09.2011 року близько 17.00 год. до будинку підсудних Зубавленко ГЛ. та Зубавленко І.М. у сНеслухів на автомобілі приїхали троє працівників міліції, а саме о/у СКР Медвідь О.М., Кметь О.В. та Позняка В.В.

З показань свідка Медвідь О.М. вбачається, що до того, як приїхала слідча група з понятими, вони витягували з купи стебла рослин та рахували їх кількість.

Згідно показань свідка Кметь О.В., до приїзду СОГ Медвідь О.М. попросив лопату у Зубавленка І.М та викопував корені рослини з землі.

Свідок Позняк В.В. показав, що до приїзду слідчого з понятими у Зубавленко Г.Л. та Зубавленко Г.М. відбирав пояснення, а інші викопували корені рослини та витягували стебла рослин з купи.

Свідки Коваленко Р.В. та Ковтун B.C. у судовому засіданні пояснили, що коли вони приїхали разом з працівниками міліції за адресою с.Неслухів до буд. Зубавленків всі дії, зазначені у протоколі огляду місця події вже були вчинені: як то викопування корінців, відбирання стебел з ями, перенесення на подвір'я, а тому викладені у протоколі обставини вони не можуть стверджувати, а тільки підписали протокол, що саме там написано.

Крім того свідок Коваленко Руслан Васильович у судовому засіданні, дав наступні показання, що 27.09.2011 року, на вулиці вже темніло. Він стояв біля посту ДАІ, а працівники міліції під'їхавши до нього запросили бути понятим і вони поїхали у с.Неслухів і як стало йому пізніше відомо - до Зубавленків. Коли він сів до них в автомобіль, там вже сиділи двоє працівників міліції і свідок, який був також понятим. Автомобілем вони їхали з Камянки-Бузької. На подвір’ї будинку Зубавленків він був разом із працівниками міліції в той час, коли на вулиці було темно. Під час зв'язування стебел рослин, світили мобільним телефоном, щоб хоч щось бачити. Стебла, які зв'язували, не опечатували. Він не бачив, чи працівники міліції щось фотографували у той час. Рослини, які вилучали працівники міліції, лежали хаотично, гнилі, мали неприємний запах, їх вибирали з купи гнилого зілля. На прохання працівників стебла рослин він зв'язував шнурком, у коробку чи пакет рослину не пакували. Зв'язані стебла поклали в автомобіль працівникам міліції. На вимогу працівників міліції він поставив свій підпис на клаптику паперу, який ніхто і ні до чого не приклеювали. На проведенні ставки віч-на-віч він підтвердив, що рослини були гнилі.

Крім того свідок Колтун Володимир Євстахійович, у судовому засіданні, дав наступні показання, що 27.09.2011 року на автомобілі працівників міліції, він, троє працівників міліції і понятий їхали разом у с.Неслухів до Зубавленків. Коли вони приїхали до Зубавленків, на вулиці було темно. Біля брами не світило світло. Він особисто не ходив на город та не бачив, де росло коріння, яке викопали. Коли вони приїхали, то рослина лежала на подвір’ї на відстані кількох метрів від брами, він допомагав працівникам міліції зв'язувати рослини, які були сухі. Він не пригадує, чи працівники міліції перераховували кількість стебел. Другий понятий також допомагав зв’язувати рослини. Корені рослини в'язали окремо. Зі слів працівників міліції йому стало відомо, що рослина, яку вилучили - це конопля. Він не бачив, щоб працівники міліції щось фотографували на подвір'ї Зубавленків. Після цього рослину помістили в автомобіль працівників міліції та повезли до райвідділу, назад вони їхали на двох автомобілях. Він їхав в автомобілі з працівником міліції на передньому сидінні, рослину поклали на заднє сидіння. Його завезли до райвідділу, а звідти він пішов додому. Після даного епізоду його не викликали до райвідділу. Вдень, 28.09.2011 року він не був на подвір’ї Зубавленків. Він також не бачив, щоб коноплю поміщали у картонні коробки і не був присутній при упакуванні рослин у коробки.

Відповідно до п.7,9 Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду (в новій редакції), затвердженої тільним наказом від 27.08.2010 року № 51/401/649/471/23/125 Генерального прокурора України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Служби безпеки України, Верховного Суду України, Державної судової адміністрації України у протоколі перераховуються всі предмети, які вилучаються, та щодо кожного такого предмета повинні бути вказані точне найменування, кількість, міра, вага, серія і номер, інші відмінні індивідуалізуючі ознаки, а також місце, де відповідний об'єкт був виявлений.

Усі вилучені предмети, цінності і документи пред'являються понятим та іншим часникам слідчої дії. У необхідних випадках зазначені об'єкти упаковуються для уникнення їх пошкодження, неконтрольованого доступу до них та забезпечення зберігання слідів (мікрослідів), які  є  на них,  з доданням бірок, посвідчених відповідними написами і підписами особи, у якої вилучено речі, понятих, слідчого, працівника органу дізнання, прокурора, працівника апарату суду, які скріплю­ються печаткою відповідного органу, про що зазначається в протоколі.

Якщо протокол з описом предметів і цінностей, які вилучаються, з якихось причин на місці скласти неможливо (наприклад, у зв'язку з їх значною кількістю), вони упаковуються і опечатуються з доданням бірок з написами, які засвідчують вищеназвані особи. Подальший огляд і опис проводиться за місцем дізнання, досудового слідства в присутності понятих (бажано тих самих), що брали участь у їх вилученні, з відображенням у протоколі цілісності печаток та засвідчених підписами написів на упаковці, в яку були поміщені вилучені об'єкти. Якщо до огляду вилучених предметів і цінностей виявиться можливим залучити тих же понятих, які були присутні і при вилученні, то вони повинні засвідчити, що провадиться огляд та опис цих самих об'єктів, що були раніше вилучені.

Згідно інформації з листа від 30.05.2012 року в.о. начальника Кам’янка-Бузького РВ, 27.09.2011 року о 22.30 год. в чергову частину райвідділу надійшов письмовий рапорт від оперуповноваженого СКР Позняка В.В. про те, що під час огляду господарства громадянки Зубавленко Г.Л. в с.Неслухів Кам'янка-Бузького району було виявлено 60 рослин конопель, з яких 50 рослин були зрізані та лежали на присадибній ділянці, а 10 рослин росли на присадибній ділянці вищевказаної громадянки. Даний рапорт зареєстровано в ЖРЗПЗ за №1166.

Згідно внесеної інформації до БД «Факт» слідчо-оперативна група у складі: начальника СКР Лози П.М., оперуповноважених СКР Кметя О.В., Позняка В.В. та слідчого СВ Сех Р.І. виїхала на виклик о 22.40 год. 27.09.2011 року.

Як зазначалося вище, протокол огляду місця події в.о. слідчого Сех Р.І., складений 27.09.2011 року з 17.50 год. до 18.35 год. (а.с.5-8 т.1).

Факт складання даного протоколу з фототаблицею до нього у зазначений день та години спростовується, як письмовою інформацією в.о. начальника Кам’янка-Бузького РВ, так і показаннями свідків Коваленко Р.В. та Ковтун В.Є.

З показань свідка Трач Віри Іванівни у судовому засіданні вбачається, що 28.09.2011 року близько 10.00 год. вона прийшла до сусідів - Зубавленків, щоб допомогти пересіювати пшеницю і у них на подвір'ї були невідомі люди, які в подальшому щось фотографували.

Свідок Зубавленко Руслан Іванович будучи у суді дав показання, ще 27.09.2011 року йому пізно ввечері зателефонували батьки та повідомили, що до них приїзжали працівники міліції. На наступний день, 28.09.2011 року він прийшов де батьків додому та був присутній як приїхали працівники міліції і повідомили, ще 27.09.2011 року не встигли все завершити, так як було темно на вулиці, тому приїхали ще раз. Працівник міліції на прізвище Сех мав при собі фотоапарат та фотографував щось на подвір'ї.

З оглянутої у судовому засіданні фототаблиці до протоколу огляду місця події від 27.09.2011 року, вбачається, що фотографії виконувалися у світлу пору доби при цьому сонце було високо, так як тінь від предметів падала на землю.

На вимогу суду до сторони обвинувачення, надати для огляду у судовому засіданні оригінали фотоплівки або запису, таких не було представлено та пояснено що інформація знищена.

Таким чином, протокол огляду місця події з фототаблицею до нього від 27.09.2011 року, згідно якого у господарстві Зубавленків були виявлені та вилучені фрагменти рослин зеленого кольору, що складаються з центральних стебел та гілок з листям та суцвіттям в кількості 50 (п'ятдесят) рослин та 10 (десять) корінців, суд не може брати до уваги як належний доказ у справі, оскільки дана слідча дія проведена з грубим порушенням ст.ст. 190,191 КПК України

З протоколу огляду місця події від 27.09.2011 року (а.с.8 т.1), на який як доказ у справі досудове слідство не посилається і такий не вказаний в обвинувальному висновку, але знаходиться у матеріалах кримінальної справи, вбачається, що під час огляду цього ж дня з 20.00 до 20.40 хв. у присутності понятих Коваленко Р.В. та Колтун В.Є. у дворі Кам'янко-Бузького РВ знаходяться рослини світло-зеленого кольору, які зв'язані ниткою, кінці нитки скріплені біркою з печаткою «канцелярія РВ» кількість даних рослин п'ятдесят штук, а також знаходяться зв'язані та опечатані таким же способом десять корінців без рослин. Дані речі вилучені з господарства Зубавленків 27.09.2011 року та відповідно до вказівки направляються для дослідження, тому вищевказані 50 рослин зігнуті декілька разів в одну коробку, а інші двадцять п'ять рослин зігнуті та упаковані в другу коробку, десять корінців без рослин упаковані коробку № 3. Дані коробки обмотані поліетиленовою лентою типу (скоч) і опечатані бірками з мастичним відтиском печатки «канцелярія РВ для пакетів» з підписами понятих.

Як зазначалося вище, понятий Коваленко Р.В. дав показання у суді про те, що повертаючись з с.Неслухів на автомобілі працівників міліції, вийшов з автомобіля не доїзжаючи м.Кам’янко-Бузька та ствердно зазначив, що він не був на території Кам’янко-Бузького РВ ні 27.09., ні 28.09.2011 року та не приймав участі в упакуванні та опечатуванні вилучених у господарстві Зубавленків стебел. Під час огляду речових доказів у судовому засіданні також ствердно пояснив те, що його підписів немає на бірках, якими були скріплені речові докази у коробках.

Свідок Колтун B.C. також дав показання, що коли вони повертались від Зубавленків він їхав в автомобілі з працівником міліції на передньому сидінні, рослину поклали на заднє сидіння. Його завезли до райвідділу, а звідти він пішов додому. Він також не бачив, щоб коноплю поміщали у картонні коробки і не був присутній при упакуванні рослин у коробки. На наступний день він був на роботі.

При огляді речових доказів у судовому засіданні також не міг ствердно пояснити чи саме його підпис на протоколі огляду місця події від 27.09.2011 року (а.с. 11), а підписів його на бірках, якими були скріплені речові докази у коробках немає.

Крім того, працівники міліції, допитані судом як свідки не могли ствердно зазначити суду обставин пакування стебел рослин у коробки на території райвідділу , чи то 27.09., а чи 28.09.2011 року, перед скеруванням їх на експертне дослідження.

Свідок Медвідь О.М у судовому засіданні зазначив, що після приїзду до райвідділу вилучені рослини помістили у сховище. Жодних дій із речовими доказами він особисто не вчиняв. Наступного дня він ламав рослину для того, щоб помістити у коробки при цьому був присутній працівник міліції Кметь О.В.

Свідок Кметь О.В. у судовому засіданні пояснив, що 28.09.2011 року він не бачив понятих у райвідділі міліції та не пригадує, чи рослину упаковували в коробки у присутності понятих.

Під час огляду речових доказів у судовому засіданні встановлено, що у коробці № 3 виявлено не 10 корінців, а 11. З оглянутих речових доказів у коробках №1 та №2 виявлено не більше як 20 стебел рослин. При цьому під час дослідження експертом було використано 5,28 грам.

З показань експерта Мокало І.С. у судовому засіданні вбачається, що для проведення експертного дослідження 29.09.2011 року в експертну установу з Кам’янка-Бузького РВ надійшли три картонні коробки опечатані печатками «Канцелярія» Кам’янка-Бузького РВ, в яких знаходяться рослини конопель світло зеленого кольору. При зовнішньому огляді коробок встановлено, що такі обмотані скетчем. До клапанів коробки за допомогою клейкої стрічки прикріплено паперову бірку, на якій присутній відтиск мастичної печатки «Канцелярія»/ для пакетів Кам’янка-Бузький РВ» з написами «1 підпис- 2/) підпис» без зазначення прізвищ.

У судовому засіданні поняті зазначили що при упакуванні та опечатуванні речових доказів не були, а підписи на бірках їм не належать.

Як зазначено вище, у протоколі огляду місця події від 27.09.2011 року зазначено про кількість стебел 50 та корінців 10, які і були скеровані для проведення експертного дослідження.

Згідно ст.307 КК України предметом злочину виступають наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги. Об’єктивною стороною злочину є незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів.

З урахуванням наведеного, зазначений протокол від 27.09.2011 року (а.с.8 т.1) також не може судом братися до уваги як доказ виявлення та вилучення рослин коноплі та не підтверджує доводів досудового слідства, що саме ці рослини, які були виявлені та вилучені у господарстві Зубавленків, були скеровані для проведення експертного дослідження.

Оцінюючи наведені доводи, наданий висновок експерта № 3/1785 від 25.10. 2011 року не може бути прийнятий судом як прямий доказ винуватості підсудніх Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М у вчиненні злочину, передбаченого ст.307 КК України.

З вищенаведеного вбачається, що докази, зібрані у ході проведення оперативно-розшукових заходів та при проведенні слідчих дій зібрані з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, а отже є неналежними та не допустимими. Суд не може їх прийняти як доказ винуватості підсудних у вчиненні інкримінованих їм злочину.

У відповідності до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 року із змінами «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду справ і постановлення вироку» всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні; тлумачитись на користь підсудного. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.

Стаття 8 Коституції України декларує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У відповідності до ст. 3 Конвенції Ради Європи від 04.11.1950 року «Про захист прав людини і основоположних свобод», нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Згідно ст. 327 ч. 5 КПК України коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину, суд постановляє виправдувальний вирок.

Оскільки при розгляді кримінальної справи в суді участь підсудних Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 307 КК України не доведена суд вважає, що їх слід визнати невинуватими у вчиненні злочину, передбаченого ст. 307 КК України та виправдати.

Керуючись Конституцією України, Конвенцією Ради Європи від 04.11.1950 року Про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 323, 324 ТПК України, суд, -

постановив :

Зубавленко Ганну Леонівну у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого за ст.307 ч. 3 КК України визнати невинуватою та виправдати за недоведеністю її вини у вчиненні даного злочину.

Зубавленко Івана Миколайовича у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого за ст.307 ч. 3 КК України визнати невинуватим та виправдати за недоведеністю його вини у вчиненні даного злочину.

Запобіжний захід підписку про невиїзд Зубавленко Г.Л. та Зубавленко І.М.-скасувати.

Речові докази: фрагменти рослин зеленого кольору, що складаються з центральних стебел та гілок з листям та суцвіттям в кількості 50 (п'ятдесят) рослин, які згідно висновку експерта №3/1785 від 25.10.2011 року, містять тетрагідроканабінол і є канабісом (марихуаною) і відносяться до особливо небезпечних наркотичних засобів, обіг яких заборонено, маса, яких, в перерахунку на висушену речовину, становить 3040,07 грам – знищити

 

 
Сфери практики

  • Кримінальне право
  • Цивільне, господарське, договірне право
  • Податкове, фінансове та митне право
  • Реєстрація, реорганізація і банкрутство
  • Страхове право
  • Нерухомість, житлове та земельне право
  • Сімейні, спадкові і трудові правовідносини
  • Європейський суд з прав людини
  • КОМЕРЦІЙНІ ПРОПОЗИЦІЇ
  • Збір  документів на Карту  Поляка,Карту сталого побиту, отримання польського  громадянства
  • Реєстрація  підприємств ( господарських  товариств) у Республіці Польща
  •